Новости от 01 января 2019 года из блога, посвященного практике в Европейском суде по правам человека ЕСПЧ

Обновлено 01.01.2019 07:46

 

Постановление ЕСПЧ от 17 мая 2018 года по делу "Лятифи (Ljatifi) против Македонии" (жалоба N 19017/16).

В 2016 году заявительнице была оказана помощь в подготовке жалобы. Впоследствии жалоба была коммуницирована Македонии.

По делу успешно рассмотрена жалоба заявительницы на ненадлежащее рассмотрение постановления, основанного на засекреченной информации, о высылке из страны по причинам, связанным с национальной безопасностью. По делу допущено нарушение требований статьи 1 Протокола N 7 к Конвенции о защите прав человека и основных свобод.

 

ОБСТОЯТЕЛЬСТВА ДЕЛА

 

В 1999 году заявительница бежала из Косово в бывшую югославскую Республику Македония, где в 2005 году она получила убежище. Вид заявительницы на жительство продлевался каждый год вплоть до 2014 года, когда Министерство внутренних дел лишило заявительницу статуса лица, получившего убежище, просто указав, что заявительница "представляла угрозу для национальной безопасности", и приказало ей покинуть территорию государства в течение 20 дней с момента получения вступившего в силу постановления. Внутригосударственные суды оставили постановление без изменения, отметив, что оно было основано на имеющем гриф секретности документе, полученном из службы разведки. Суды посчитали несущественным довод заявительницы о том, что она никогда не была ознакомлена с указанным документом.

 

ВОПРОСЫ ПРАВА

 

По поводу соблюдения статьи 1 Протокола N 7 к Конвенции. (a) Применимость. Постановление Министерства внутренних дел привело к тому, что заявительница лишилась статуса лица, получившего убежище, который являлся единственным основанием для ее законного пребывания в стране. В постановлении содержался прямо выраженный приказ покинуть территорию государство в установленные сроки. Постановление не было отменено, и его действие не было приостановлено, а для исполнения постановления не было представлено никаких дополнительных требований. Таким образом, заявительницу могли выслать в любой момент. Тот факт, что заявительнице было выдано одноразовое разрешение выехать из государства-ответчика и вернуться и что постановление на рассматриваемую дату не было исполнено, не являлся достаточным для вывода о том, что постановление более не являлось действительным или что оно не могло привести к высылке заявительницы. И разрешение, и терпимое отношение к длительному пребыванию заявительницы в стране являлись результатом решений, принятых властями государства-ответчика по своему усмотрению, а не были основаны на положениях закона. Следовательно, постановление Министерства внутренних дел следует рассматривать как меру по высылке, которая относится к сфере действия статьи 1 Протокола N 7 к Конвенции.

(b) Существо жалобы. Учитывая основания обжалуемого постановления, единственным относящимся к делу фактом, который можно было выяснить из отредактированной версии имеющего гриф секретности документа, представленного в Европейский Суд, было предполагаемое знание заявительницей людей, участвовавших в многочисленных кражах и актах укрывательства, и оказание заявительницей помощи этим людям. Однако не было представлено какой-либо информации о количестве или личностях этих людей и о том, какое отношение они имели, если имели, к заявительнице. Не было приведено фактических подробностей в подтверждение указанной информации, а в отношении заявительницы не возбуждалось уголовное дело в связи с участием в каком-либо преступлении ни в государстве-ответчике, ни в каком-либо ином государстве.

Поскольку заявительнице не был доступен вышеуказанный документ, имеющий гриф секретности, а в постановлении Министерства внутренних дел не содержалось указаний на фактические основания утверждения о том, что заявительница представляла угрозу для национальной безопасности, заявительница не могла представлять свое дело надлежащим образом в ходе последовавшего судебного разбирательства.

Более того, ничто в материалах дела не позволяло предположить, что внутригосударственным судам был бы предоставлен рассматриваемый документ, имеющий гриф секретности, или какие-либо дополнительные фактические данные для проверки вопроса о том, действительно ли заявительница представляла угрозу для национальной безопасности. Так, суды ограничились только формальным исследованием обжалуемого постановления. Кроме того, внутригосударственные суды никак не объяснили важность сохранения конфиденциальности указанного документа и не указали, в какой степени они исследовали вопрос. Соответственно, они не провели какого-либо значимого исследования утверждения органа исполнительной власти о том, что заявительница представляла угрозу для национальной безопасности.

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

 

По делу было допущено нарушение требований статьи 1 Протокола N 7 к Конвенции (принято шестью голосами "за" при одном - "против").

 

КОМПЕНСАЦИЯ

 

В порядке применения статьи 41 Конвенции. Европейский Суд присудил заявительнице 2 400 евро в качестве компенсации морального вреда.

 

Источник публикации: http://espchhelp.ru/blog/1290-lyatifi-protiv-makedonii .

 

 

Пресуда на ЕСЧП од 17 мај 2018 година во случајот Латифи (Ljatifi) против Македонија (жалба бр. 19017/16).

Во текот на 2016 година, подносителот на жалбата беше помогна во подготовката на жалбата. Потоа, жалбата беше доставена до Македонија.

Случајот успешно ја разгледа жалбата на жалителот за несоодветното разгледување на одлуката, врз основа на доверливи информации, за протерувањето од земјата поради причини поврзани со националната безбедност. Случајот ги прекршил барањата од член 1 од Протоколот бр. 7 кон Конвенцијата за заштита на човековите права и основни слободи.


ОКОЛНОСТИ НА СЛУЧАЈОТ


Во 1999 година, жалителот избега од Косово во Поранешна Југословенска Република Македонија, каде што во 2005 година добила азил. Дозволата за престој на апликантот беше обновена секоја година до 2014 година, кога Министерството за внатрешни работи му го одзеде барателот на статусот на барател на азил едноставно со изјава дека жалителот "претставувал закана за националната безбедност" и наредил таа да ја напушти државата во рок од 20 дена од приемот влезе во сила прописите. Домашните судови ја оставија одлуката непроменета, истакнувајќи дека таа била заснована на безбедносен документ добиен од разузнавачката служба. Судовите не го разгледаа аргументот на жалителот дека никогаш не бил запознаен со документот.


ПРАШАЊА ЗА ПРАВОТО


Во однос на усогласеноста со член 1 од Протоколот бр. 7 кон Конвенцијата. (а) Применливост. Во декретот на Министерството за внатрешни работи, жалителот го изгубил статусот на лице кое добило азил, што е единствената основа за нејзиниот законски престој во земјата. Уредбата содржи директна наредба да ја напушти територијата на државата навремено. Одлуката не беше откажана, а нејзиниот ефект не беше прекинат и не беа поднесени дополнителни барања за извршување на одлуката. Така, апликантот можеше да биде испратен во секое време. Фактот дека на жалителот му била дадена еднократна дозвола да ја напушти тужената држава и да се врати и дека одлуката за односниот датум не била извршена не била доволна за да се заклучи дека одлуката не била повеќе валидна или дека не можела да доведе до протерување на жалителот. И дозволата и толеранцијата на долгиот престој на апликантот во земјата биле резултат на одлуките донесени од страна на властите на тужената држава по нивно дискреционо право и не биле засновани на одредбите на законот. Затоа, одлуката на Министерството за внатрешни работи треба да се смета како мерка за протерување, која спаѓа во опфатот на членот 1 од Протоколот бр. 7 кон Конвенцијата.

(б) Основата на жалбата. Со оглед на основата на оспорената одлука, единствениот релевантен факт што може да се изнајде од изменетата верзија на безбедносниот документ презентиран пред Европскиот суд е наводното познавање на жалителот на луѓето вклучени во бројни кражби и акти на прикривање и помош на жалителот на овие лица. Сепак, не беа дадени никакви информации за бројот или идентитетот на овие лица и како тие биле поврзани, доколку тие имале, до подносителот. Не беа дадени конкретни детали за поддршка на оваа информација, и против апликантот не беше покрената кривична постапка во врска со учеството во било кое кривично дело во тужената држава или во која било друга држава.

Бидејќи жалителот немал пристап до горенаведениот документ, кој е класифициран како таен, а Министерството за внатрешни работи не ја посочи фактичката основа за тврдењето дека жалителот претставува закана за националната безбедност, жалителот не можел правилно да го презентира својот случај во последователните правни постапки.

Покрај тоа, ништо во досието на случајот не сугерирало дека домашниот суд би бил обезбеден со предметниот документ, кој имал безбедносна класификација или какви било дополнителни фактички податоци за да се потврди дали жалителот навистина претставувал закана за националната безбедност. Така, судовите се ограничиле на формална истрага за оспорената одлука. Дополнително, домашните судови не ја објаснија важноста на одржувањето на доверливоста на овој документ и не укажуваат на степенот до кој го истражувале прашањето. Според тоа, тие не спровеле никакви значајни истражувања за одобрување на извршната власт дека жалителот претставувал закана за националната безбедност.


РЕЗОЛУЦИЈА


Во случај на повреда на барањата од член 1 од Протоколот бр. 7 кон Конвенцијата (беше усвоена со шест гласови "за" со една - "против").

 

КОМПЕНЗАЦИЈА


При примената на членот 41 од Конвенцијата. Европскиот суд му додели на жалителот 2.400 евра за нематеријална штета.

 

Извор на објавување: http://espchhelp.ru/blog/1289-ljatifi-protiv-makedonija .

 

 

ECHR judgment of May 17, 2018 in the case of Latifi (Ljatifi) v. Macedonia (application No. 19017/16).

In 2016, the complainant was assisted in the preparation of the application. Subsequently, the application was communicated to Macedonia.

The case was successfully considered the complaint of the applicant on the inadequate consideration of the decision, based on classified information, about the expulsion from the country for reasons related to national security. The case has violated the requirements of Article 1 of Protocol No. 7 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms.


THE CIRCUMSTANCES OF THE CASE


In 1999, the complainant fled Kosovo to the former Yugoslav Republic of Macedonia, where in 2005 she received asylum. The applicant’s residence permit was renewed every year until 2014, when the Ministry of the Interior deprived the applicant of the status of asylum seeker simply by stating that the applicant “represented a threat to national security” and ordered her to leave the state within 20 days of receiving entered into force regulations. Domestic courts left the ruling unchanged, noting that it was based on a security document obtained from the intelligence service. The courts did not consider the applicant’s argument that it was never familiar with the document.


QUESTIONS OF LAW


Regarding compliance with Article 1 of Protocol No. 7 to the Convention. (a) Applicability. The decree of the Ministry of the Interior resulted in the applicant losing her status of a person who was granted asylum, which was the only basis for her legal stay in the country. The decree contained a direct order to leave the territory of the state in a timely manner. The decision was not canceled, and its effect was not suspended, and no additional requirements were submitted for the execution of the decision. Thus, the applicant could have been sent at any time. The fact that the applicant was given a one-time permit to leave the respondent State and return and that the decision on the date in question was not executed was not sufficient to conclude that the decision was no longer valid or that it could not lead to the expulsion of the applicant. Both the permission and the tolerance of the applicant’s long stay in the country were the result of decisions taken by the authorities of the respondent state at their discretion, and were not based on the provisions of the law. Therefore, the decision of the Ministry of the Interior should be considered as a measure of expulsion, which falls within the scope of Article 1 of Protocol No. 7 to the Convention.

(b) The merits of the complaint. Considering the grounds of the contested decision, the only relevant fact that could be found out from the edited version of the security document presented to the European Court was the applicant’s alleged knowledge of the people involved in numerous thefts and acts of secretion and the applicant’s assistance to these people. However, no information was provided on the number or identity of these people and how they were related, if they had any, to the applicant. No actual details were provided in support of this information, and no criminal proceedings were initiated against the applicant in connection with participation in any crime in the respondent state or in any other state.

Since the applicant did not have access to the above document, which is classified as secret, and the Ministry of the Interior did not indicate the factual basis for the claim that the applicant was a threat to national security, the applicant could not present her case properly in the ensuing legal proceedings.

Moreover, nothing in the case file suggested that the domestic court would have been provided with the document in question, which had a security classification, or any additional factual data to verify whether the applicant really posed a threat to national security. Thus, the courts confined themselves to a formal investigation of the contested decision. In addition, the domestic courts did not explain the importance of maintaining the confidentiality of this document and did not indicate the extent to which they investigated the issue. Accordingly, they did not conduct any meaningful research on the approval of the executive authority that the applicant was a threat to national security.


RESOLUTION


In the case of a violation of the requirements of Article 1 of Protocol No. 7 to the Convention (it was adopted by six votes "for" with one - "against").

 

COMPENSATION


In application of Article 41 of the Convention. The European Court awarded the applicant EUR 2,400 in respect of non-pecuniary damage.

 

Source of publication: http://espchhelp.ru/blog/1288-latifi-v-macedonia .

 

 

Постановление ЕСПЧ от 22 мая 2018 года по делу "Зеленчук и Цицюра (Zelenchuk and Tsytsyura) против Украины" (жалобы N 846/16 и 1075/16).

 

В 2016 году заявителям была оказана помощь в подготовке жалоб. Впоследствии жалобы были объединены и коммуницированы Украине.

 

По делу успешно рассмотрены жалобы заявителей на запрет на отчуждение сельскохозяйственных земель, на запрет на использование сельскохозяйственных земель не по назначению. По делу допущено нарушение требований статьи 1 Протокола N 1 к Конвенции о защите прав человека и основных свобод.

 

 

 

ОБСТОЯТЕЛЬСТВА ДЕЛА

 

 

 

В 1990-х годах в ходе земельной реформы бывшие советские государственные колхозы были ликвидированы, а их члены получили право на получение отдельных участков земли из общей площади колхозных земель, выраженные в гектарах, но без указания их фактического расположения на местности или определения границ. Впоследствии, с 2000 года и далее, право на абстрактные участки было преобразовано в право на физические участки земли (выделенные на местности), и были выданы свидетельства о праве собственности на конкретные участки земли. В 2001 году был введен запрет, известный как "мораторий на землю", на любую форму отчуждения сельскохозяйственных земель, за исключением наследования, обмена и изъятия для государственных нужд, до принятия законодательства, необходимого для создания нормально функционирующего рынка оборота земельных участков. Хотя изначально срок действия запрета был установлен до 2005 года, его несколько раз продлевали, и он действует до сих пор. В настоящее время также запрещено любое использование сельскохозяйственных земель не по назначению.

 

Оба заявителя получили участки сельскохозяйственных земель по наследству в 2000 и 2004 годах соответственно и получили свидетельства о праве собственности на конкретные участки в 2007 и 2008 годах соответственно. Оба участка, согласно указанному выше запрету, были сданы в аренду коммерческим фирмам.

 

 

 

ВОПРОСЫ ПРАВА

 

 

 

Обжалуемая ситуация, касающаяся действия закона, являлась вмешательством в имущественное право заявителей и контролем за использованием их собственности. Мораторий и его продление были основаны на нормах внутригосударственного законодательства и были направлены на то, чтобы избежать ухудшения материального положения сельских жителей, чрезмерной концентрации земли в руках отдельных богатых граждан или враждебно настроенных лиц и не допустить вывода сельскохозяйственной земли из обращения. Решение внутригосударственных властей о том, что сохранение моратория на куплю-продажу земельных участков служило указанным целям, являлось "явно лишенным разумного обоснования".

 

Задачей Европейского Суда не являлось в принципе решать вопрос о том, должно или не должно было государство, которое решило перевести ранее принадлежавшее государству землю в частную собственность, разрешать новым собственникам продавать землю и на каких условиях. Учитывая принцип субсидиарности, Европейский Суд мог только оценить влияющую на заявителей ситуацию в свете цели создания рынка земельных участков, о чем власти государства-ответчика неоднократно говорили. Для такой оценки существенными являются нижеследующие факторы.

 

(a) Законодательная неопределенность. Основания установления моратория на куплю-продажу землей для его продления, пределы его действия и дата завершения менялись с течением времени. Почти все изменения в условиях моратория после его первоначального принятия были фактически направлены на ужесточение, а не на постепенное снятие ограничений. Мораторий de facto стал без определенного срока действия, а условия его отмены стали неопределенными. Причин для таких изменений приведено не было, и данная ситуация противоречила заявленной цели постепенного создания рынка оборота земельных участков.

 

(b) Причины, приведенные в качестве обоснования для введения и продления срока действия моратория. Не было приведено каких-либо особых причин для объяснения того, почему именно власти государства-ответчика решили, что временный запрет на куплю-продажу земельных участков являлся единственной уместной мерой для достижения поставленных властями социальных и экономических целей, оценивали ли власти возможность использования иных способов достижения указанных целей или оценивали ли они пропорциональность введения общего запрета. Более того, после продления срока действия моратория не было приведено никаких объяснений тому, почему продолжала отсутствовать законодательная база и снова не были рассмотрены менее ограничивающие меры. Наличие альтернативных мер неоднократно признавалось высшими органами власти государства-ответчика.

 

Обеспокоенность ухудшением материального состояния сельского населения и фермеров не относилась к ситуации, аналогичной ситуации заявителей, которые жили в городах и не получали дохода от занятия сельским хозяйством. Законодатель признал, что абсолютный запрет на продажу земель не был необходим как таковой для достижения рассматриваемой цели, а был нужен, скорее, чтобы предоставить время для разработки необходимого законодательства в целях обеспечения существования нормально функционирующего рынка оборота земель. Что касается предотвращения чрезмерной концентрации земли в собственности одного владельца и вывода сельскохозяйственных земель из целевого обращения, во внутригосударственном законодательстве уже содержались положения, направленные на достижение того же результата. Также важно, что ни в одном из государств - членов Совета Европы, включая тех, которые прошли через смену плановой экономики на рыночную и проводили земельные реформы, не существовало общих ограничений на продажу сельскохозяйственной земли.

 

(c) Возложенное на заявителей бремя. Оба заявителя получили землю в результате земельной реформы, которая не завершилась к моменту вступления заявителей в права собственности. Землю они получили в наследство, а не приобрели в результате коммерческой сделки, кроме того, учитывая провозглашенную цель реформы в виде создания в итоге рынка сельскохозяйственных земель, заявители не могли ожидать, что запрет будет установлен бессрочно. Следовательно, нельзя сказать, что заявители должны были знать, что они вступают во владение обремененным имуществом, которое и останется таковым, за исключением возможности осуществления некоторых неопределенных изменений в будущем.

 

Что касается финансового аспекта возложенного на заявителей бремени, заявители могли свободно сдавать свою землю в аренду по рыночным ценам, а власти государства-ответчика стремились помочь землевладельцам, установив минимальную арендную плату. В то же время земли заявителей были взяты в аренду коммерческими фирмами, и власти государства-ответчика не продемонстрировали, что мораторий на куплю-продажу земли служил для целей защиты уязвимых категорий населения. Однако заявители получили землю в порядке обычного наследования, и для них она не являлась безвозмездным непредвиденным приобретением.

 

Европейский Суд также признал относящейся к делу продолжительность существования рассматриваемого ограничения, его обширные пределы и общий характер, практически не допускавший исключений. Ограничения влияли лично на заявителей на протяжении более чем 12 и 10 лет соответственно. Запрет препятствовал заявителям как отчуждать землю почти в любой допустимой форме, так и использовать ее для любой иной цели, кроме как сельскохозяйственной. Ситуация заявителей не рассматривалась индивидуально, и к ним не применялись никакие исключения, что привело к тому, что пропорциональность меры воздействия не была исследована по существу ни на законодательном, ни на индивидуальном уровне. В заключение состояние неуверенности, созданное неоднократными продлениями моратория, само по себе усилило бремя, возложенное на заявителей. Реализация одной из ключевых составляющих права собственности, права распоряжаться имуществом, регулировалась законодательством неопределенного содержания, принятие которого было отложено способом, оказавшимся непредсказуемым и неясно объясненным. Практически право собственности заявителей стало нестабильным и нуждающимся в защите.

 

В итоге заявители были вынуждены нести бремя совершенной властями ошибки, когда власти не смогли достичь поставленных ими самими целей и соблюсти установленные ими же сроки. Ввиду слабости доводов, выдвинутых в оправдание выбора самой ограничительной меры из доступных властям, по сравнению с менее жесткими мерами, возложенное на заявителей бремя являлось чрезмерным. В то же время не был достигнут справедливый баланс между общими интересами общества и имущественными правами заявителей.

 

 

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

 

 

 

По делу было допущено нарушение требований статьи 1 Протокола N 1 к Конвенции (принято единогласно).

 

По вопросу соблюдения статьи 46 Конвенции. Власти государства-ответчика должны принять соответствующие законодательные и/или иные меры общего характера для обеспечения справедливого баланса между интересами собственников сельскохозяйственных земель, с одной стороны, и общими интересами общества, с другой стороны, в соответствии с принципами защиты имущественных прав согласно Конвенции. Европейский Суд не должен определять, как именно эти интересы должны быть уравновешены. Постановление Европейского Суда нельзя понимать как означающее, что властям Украины незамедлительно следует сформировать действующий без ограничений рынок оборота сельскохозяйственных земель.

 

 

 

КОМПЕНСАЦИЯ

 

 

 

В порядке применения статьи 41 Конвенции. Заявители не представили каких-либо требований о выплате компенсации материального ущерба. Установление факта нарушения Конвенции само по себе являлось достаточной справедливой компенсацией любого морального вреда. Принимая такое решение, Европейский Суд учитывал характер возложенного на заявителей бремени, предъявленное властям государства-ответчика требование принять меры общего характера и тот факт, что мораторий затрагивал исключительно большое количество лиц. Если власти государства-ответчика необоснованно отложат принятие необходимых мер общего характера, со временем это может привести к возникновению ситуации, когда присуждение компенсаций в соответствии со статьей 41 Конвенции станет оправданным как минимум для определенной категории собственников сельскохозяйственных земель.

 

 

 

Источник публикации: http://espchhelp.ru/blog/1293-zelenchuk-i-tsitsyura-protiv-ukrainy .

 

 

 

Постанова ЄСПЛ від 22 травня 2018 року по справі "Зеленчук і Цицюра (Zelenchuk and Tsytsyura) проти України" (заяви N 846/16 і 1075/16).

 

У 2016 році заявникам було надано допомогу в підготовці заяв. Згодом заяви були об'єднані і комунікувати Україні.

 

У справі успішно розглянуті скарги заявників на заборону на відчуження сільськогосподарських земель, на заборону на використання сільськогосподарських земель не за призначенням. У справі допущено порушення вимог статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

 


ОБСТАВИНИ СПРАВИ

 


У 1990-х роках в ході земельної реформи колишні радянські державні колгоспи були ліквідовані, а їх члени отримали право на отримання окремих ділянок землі із загальної площі колгоспних земель, виражені в гектарах, але без зазначення їх фактичного розташування на місцевості або визначення меж. Згодом, з 2000 року і далі, право на абстрактні ділянки було перетворено в право на фізичні ділянки землі (виділені на місцевості), і були видані свідоцтва про право власності на конкретні ділянки землі. У 2001 році була введена заборона, відомий як "мораторій на землю", на будь-яку форму відчуження сільськогосподарських земель, за винятком успадкування, обміну та вилучення для державних потреб, до прийняття законодавства, необхідного для створення нормально функціонуючого ринку обігу земельних ділянок. Хоча спочатку термін дії заборони був встановлений до 2005 року, його кілька разів продовжували, і він діє до сих пір. В даний час також заборонено будь-яке використання сільськогосподарських земель не за призначенням.

 

Обидва заявника отримали ділянки сільськогосподарських земель у спадок в 2000 і 2004 роках відповідно і отримали свідоцтва про право власності на конкретні ділянки в 2007 і 2008 роках відповідно. Обидві ділянки, згідно із зазначеним вище заборони, були здані в оренду комерційним фірмам.

 


ПИТАННЯ ПРАВА

 


Оскаржується ситуація, що стосується дії закону, була втручанням у майнове право заявників і контролем за використанням їх власності. Мораторій і його продовження були засновані на нормах внутрішньодержавного законодавства і були спрямовані на те, щоб уникнути погіршення матеріального становища сільських жителів, надмірної концентрації землі в руках окремих багатих громадян або вороже налаштованих осіб і не допустити виведення сільськогосподарської землі з обігу. Рішення внутрішньодержавних влади про те, що збереження мораторію на купівлю-продаж земельних ділянок служило зазначеним цілям, було "явно позбавленим розумного обгрунтування".

 

Завданням Європейського Суду не була в принципі вирішувати питання про те, чи повинна або не повинна була держава, яка вирішила перевести яке раніше належало державі землю в приватну власність, вирішувати новим власникам продавати землю і на яких умовах. З огляду на принцип субсидіарності, Європейський Суд міг тільки оцінити впливає на заявників ситуацію заради досягнення мети створення ринку земельних ділянок, про що влада держави-відповідача неодноразово говорили. Для такої оцінки істотними є нижченаведені чинники.

 

(A) Законодавча невизначеність. Підстави встановлення мораторію на купівлю-продаж землею для його продовження, межі його дії і дата завершення змінювалися з плином часу. Майже всі зміни в умовах мораторію після його початкового прийняття були фактично спрямовані на посилення, а не на поступове зняття обмежень. Мораторій de facto став без певного терміну дії, а умови його скасування стали невизначеними. Причин для таких змін наведено не було, і дана ситуація суперечила заявленої мети поступового створення ринку обігу земельних ділянок.

 

(B) Причини, наведені в якості обґрунтування для введення і продовження терміну дії мораторію. Не було приведено будь-яких особливих причин для пояснення того, чому саме влади держави-відповідача вирішили, що тимчасова заборона на купівлю-продаж земельних ділянок був єдиною доречною мірою для досягнення поставлених владою соціальних та економічних цілей, оцінювали владі можливість використання інших способів досягнення зазначених цілей або оцінювали вони пропорційність введення загального заборони. Більш того, після продовження терміну дії мораторію не було наведено жодних пояснень того, чому продовжувала бути відсутнім законодавча база і знову не були розглянуті менш обмежують заходи. Наявність альтернативних заходів неодноразово визнавалося вищими органами влади держави-відповідача.

 

Стурбованість погіршенням матеріального стану сільського населення і фермерів не належала до ситуації, аналогічної ситуації заявників, які жили в містах і не отримували доходу від заняття сільським господарством. Законодавець визнав, що абсолютна заборона на продаж земель не був необхідний як такої для досягнення даної мети, а був потрібен, скоріше, щоб надати час для розробки необхідного законодавства з метою забезпечення існування нормально функціонуючого ринку обороту земель. Що стосується запобігання надмірній концентрації землі у власності одного власника і виведення сільськогосподарських земель з цільового звернення, у внутрішньодержавному законодавстві вже містилися положення, спрямовані на досягнення того ж результату. Також важливо, що ні в одній з держав - членів Ради Європи, включаючи тих, які пройшли через зміну планової економіки на ринкову і проводили земельні реформи, не існувало загальних обмежень на продаж сільськогосподарської землі.

 

(C) покладання на заявників тягар. Обидва заявника отримали землю в результаті земельної реформи, яка завершилася до моменту вступу заявників в права власності. Землю вони отримали в спадок, а не придбали в результаті комерційної угоди, крім того, з огляду на проголошену мету реформи у вигляді створення в підсумку ринку сільськогосподарських земель, заявники не могли очікувати, що заборона буде встановлено безстроково. Отже, не можна сказати, що заявники повинні були знати, що вони вступають у володіння обтяженим майном, яке і залишиться таким, за винятком можливості здійснення деяких невизначених змін в майбутньому.

 

Що стосується фінансового аспекту покладеного на заявників тягаря, заявники могли вільно здавати свою землю в оренду за ринковими цінами, а влада держави-відповідача прагнули допомогти землевласникам, встановивши мінімальну орендну плату. У той же час землі заявників були взяті в оренду комерційними фірмами, і влади держави-відповідача не продемонстрували, що мораторій на купівлю-продаж землі служив для цілей захисту вразливих категорій населення. Однак заявники отримали землю в порядку звичайного спадкування, і для них вона не була безоплатним непередбачених придбанням.

 

Європейський Суд також визнав, що стосується справи тривалість існування розглянутого обмеження, його великі межі і загальний характер, практично не допускав винятків. Обмеження впливали особисто на заявників протягом більш ніж 12 і 10 років відповідно. Заборона перешкоджав заявникам як відчужувати землю майже в будь-який допустимій формі, так і використовувати її для будь-якої іншої мети, крім як сільськогосподарської. Ситуація заявників не розглядалася індивідуально, і до них не застосовувалися ніякі виключення, що призвело до того, що пропорційність заходів впливу не була досліджена по суті ні на законодавчому, ні на індивідуальному рівні. На закінчення стан непевності, створене неодноразового продовження мораторію, саме по собі посилило тягар, покладений на заявників. Реалізація однієї з ключових складових права власності, права розпоряджатися майном, регулювалася законодавством невизначеного змісту, прийняття якого було відкладено способом, які опинилися непередбачуваним і неясно поясненим. Практично право власності заявників стало нестабільним і потребує захисту.

 

У підсумку заявники були змушені нести тягар досконалої владою помилки, коли влада не змогла досягти поставлених ними самими цілей і дотримати встановлені ними ж терміни. Зважаючи на слабкість аргументів, висунутих в виправдання вибору самої обмежувального заходу з доступних владі, в порівнянні з менш жорсткими заходами, покладене на заявників тягар було надмірним. У той же час не було досягнуто справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та майновими правами заявників.

 


ПОСТАНОВА

 


У справі було допущено порушення вимог статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції (прийнято одноголосно).

 

З питання дотримання статті 46 Конвенції. Влада держави-відповідача повинні прийняти відповідні законодавчі та / або інші заходи загального характеру для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель, з одного боку, і загальними інтересами суспільства, з іншого боку, відповідно до принципів захисту майнових прав згідно з Конвенцією. Європейський Суд не повинен визначати, як саме ці інтереси повинні бути врівноважені. Постанова Європейського Суду не можна розуміти як таке, що владі України негайно слід сформувати діючий без обмежень ринок обороту сільськогосподарських земель.

 

 

 

КОМПЕНСАЦІЯ

 


В порядку застосування статті 41 Конвенції. Заявники не подали жодних вимог про виплату компенсації матеріального збитку. Встановлення факту порушення Конвенції саме по собі було достатньою справедливою компенсацією будь моральної шкоди. Приймаючи таке рішення, Європейський Суд враховував характер покладеного на заявників тягаря, пред'явлене владі держави-відповідача вимога вжити заходів загального характеру і той факт, що мораторій торкався виключно велика кількість осіб. Якщо влада держави-відповідача необґрунтовано відкладуть прийняття необхідних заходів загального характеру, з часом це може призвести до виникнення ситуації, коли присудження компенсацій відповідно до статті 41 Конвенції стане виправданим як мінімум для певної категорії власників сільськогосподарських земель.

 

 

 

Джерело публікації: http://espchhelp.ru/blog/1292-zelenchuk-i-tsytsyura-proty-ukrayiny .

 

 

 

ECHR judgment of May 22, 2018 in the case of Zelenchuk and Tsitsyura (Zelenchuk and Tsytsyura) v. Ukraine (applications No. 846/16 and 1075/16).

 

In 2016, complainants were assisted in preparing application. Subsequently, the applications were merged and communicated to Ukraine.

 

The case successfully reviewed the complaints of the applicants on the ban on the alienation of agricultural land, on the ban on the use of agricultural land for other purposes. The case has violated the requirements of Article 1 of Protocol No. 1 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms.

 


THE CIRCUMSTANCES OF THE CASE

 


In the 1990s, during the land reform, the former Soviet state collective farms were liquidated, and their members received the right to receive separate land plots from the total area of ​​collective farm land, expressed in hectares, but without indicating their actual location on the ground or determining the boundaries. Subsequently, from 2000 onwards, the right to abstract plots was transformed into the right to physical plots of land (allocated on the ground), and certificates of ownership of specific plots of land were issued. In 2001, a ban was introduced, known as a "moratorium on land", on any form of alienation of agricultural land, with the exception of inheritance, exchange and withdrawal for state needs, before the adoption of legislation necessary to create a normally functioning market for land turnover. Although the prohibition was originally established until 2005, it was extended several times, and it is still in effect. Currently, it is also prohibited any use of agricultural land for other purposes.

 

Both applicants inherited plots of agricultural land in 2000 and 2004, respectively, and received certificates of ownership of specific plots in 2007 and 2008, respectively. Both sites, according to the above ban, were leased to commercial firms.

 

 

 

QUESTIONS OF LAW

 


The complained situation concerning the operation of the law was an interference with the applicants' property rights and control over the use of their property. The moratorium and its extension were based on the norms of domestic legislation and were aimed at avoiding the deterioration of the financial situation of rural residents, excessive concentration of land in the hands of individual wealthy citizens or hostile people and to prevent the agricultural land from being phased out. The decision of the domestic authorities that the preservation of the moratorium on the sale of land served these purposes was "clearly devoid of reasonable justification".

 

The task of the European Court was not in principle to decide whether the state should or should not have decided to transfer the land previously owned by the state to private property, allow new owners to sell land and under what conditions. Given the principle of subsidiarity, the European Court could only assess the situation affecting the applicants in the light of the goal of creating a land market, which the authorities of the respondent state have repeatedly said. For such an assessment, the following factors are significant.

 

(a) Legislative uncertainty. The grounds for the establishment of a moratorium on the sale and purchase of land for its extension, the limits of its operation and the date of its completion changed over time. Almost all changes in the conditions of the moratorium after its initial adoption were actually aimed at tightening, and not at a gradual lifting of restrictions. Moratorium de facto became indefinite, and the conditions for its cancellation became uncertain. The reasons for such changes were not given, and this situation contradicted the stated goal of gradually creating a land turnover market.

 

(b) The reasons given as justification for the introduction and extension of the moratorium. No specific reasons were given to explain why the authorities of the respondent state decided that a temporary ban on the sale of land was the only appropriate measure to achieve the social and economic goals set by the authorities, whether the authorities assessed the possibility of using other means of achieving these goals, or whether they evaluated the proportionality of the introduction of a general ban. Moreover, after the extension of the moratorium, no explanation was given to why the legislative framework continued to be absent and again less restrictive measures were not considered. The availability of alternative measures has been repeatedly recognized by the highest authorities of the respondent state.

 

Concern about the deterioration of the material condition of the rural population and farmers did not relate to a situation similar to that of applicants who lived in cities and did not receive income from farming. The legislator acknowledged that an absolute ban on the sale of land was not needed as such to achieve the objective in question, but was rather to provide time for the development of the necessary legislation to ensure the existence of a normally functioning land turnover market. With regard to preventing excessive concentration of land in the property of one owner and the withdrawal of agricultural land from targeted treatment, domestic legislation already contained provisions aimed at achieving the same result. It is also important that in none of the Council of Europe member states, including those that went through a shift from a planned economy to a market economy and carried out land reforms, there were no general restrictions on the sale of agricultural land.

 

(c) The burden imposed on applicants. Both applicants received land as a result of land reform, which was not completed at the time of the applicants' ownership. They inherited the land and did not acquire it as a result of a commercial transaction. Moreover, given the proclaimed goal of the reform in the form of creating a market for agricultural land, the applicants could not expect the ban to be established indefinitely. Therefore, it cannot be said that the applicants should have known that they would take possession of the encumbered property, which will remain so, except for the possibility of making some uncertain changes in the future.

 

Regarding the financial aspect of the burden imposed on applicants, applicants were free to lease their land at market prices, and the respondent Government sought to help landowners by setting a minimum rent. At the same time, the applicants' lands were leased by commercial firms, and the respondent authorities did not demonstrate that the moratorium on the sale and purchase of land served to protect vulnerable groups of the population. However, the applicants received the land in the usual inheritance, and for them it was not a gratuitous, unforeseen acquisition.

 

The European Court also acknowledged the pertinent duration of existence of the restriction in question, its extensive limits and general nature, which allowed virtually no exceptions. Restrictions have personally affected applicants for more than 12 and 10 years, respectively. The ban prevented applicants from alienating the land in almost any acceptable form and using it for any other purpose than agricultural. The situation of the applicants was not considered individually, and no exceptions were applied to them, which led to the fact that the proportionality of the impact measure was not investigated on the merits either at the legislative or individual levels. In conclusion, the state of uncertainty created by repeated extensions of the moratorium in itself increased the burden placed on the applicants. The implementation of one of the key components of the right of ownership, the right to dispose of property, was governed by legislation of indefinite content, the adoption of which was postponed in a manner that turned out to be unpredictable and not clearly explained. In practice, the applicants ownership became unstable and in need of protection.

 

As a result, the applicants were forced to bear the burden of the mistake committed by the authorities when the authorities failed to achieve the goals set by themselves and comply with the deadlines set by them. Due to the weakness of the arguments put forward to justify the choice of the most restrictive measure available to the authorities, compared with less stringent measures, the burden imposed on the applicants was excessive. At the same time, a fair balance was not reached between the general interests of the society and the property rights of the applicants.

 


RESOLUTION

 


The case was a violation of Article 1 of Protocol No. 1 to the Convention (adopted unanimously).

 

Regarding compliance with Article 46 of the Convention. The authorities of the respondent state should take appropriate legislative and / or other measures of a general nature to ensure an equitable balance between the interests of the owners of agricultural land, on the one hand, and the general interests of society, on the other hand, in accordance with the principles of protection of property rights under the Convention. The Court should not determine how exactly these interests should be balanced. The ruling of the European Court should not be understood as meaning that the authorities of Ukraine should immediately form an agricultural land turnover market without any restrictions.

 

 

 

COMPENSATION

 


In application of Article 41 of the Convention. The applicants did not submit any claims for pecuniary damage. The finding of a violation of the Convention in itself was a fair enough compensation for any non-pecuniary damage. In making this decision, the European Court took into account the nature of the burden imposed on the applicants, the demand on the authorities of the respondent state to take general measures and the fact that the moratorium affected an extremely large number of people. If the authorities of the respondent state unreasonably delay the adoption of necessary measures of a general nature, over time this may lead to a situation where the award of compensation in accordance with Article 41 of the Convention will be justified, at least for a certain category of owners of agricultural land.

 

 

 

Source of publication: http://espchhelp.ru/blog/1291-zelenchuk-and-tsytsyura-v-ukraine .