Новости от 03 апреля 2020 года из блога, посвященного практике в Европейском суде по правам человека ЕСПЧ

Обновлено 03.04.2020 05:12

Постановление ЕСПЧ от 25 июня 2019 года по делу "Акташ и Асланискендер против Турции (Akta and Aslaniskender v. Turkey)" (жалобы N 18684/07 и 21101/07).

В 2007 году заявителям была оказана помощь в подготовке жалоб. Впоследствии жалобы были объединены и коммуницированы Турции.

По делу успешно рассмотрена жалоба на отказ изменить фамилию только на том основании, что новая фамилия не являлась турецкой. По делу было допущено нарушение требований статьи 8 Конвенции о защите прав человека и основных свобод.

 

ОБСТОЯТЕЛЬСТВА ДЕЛА

 

Первый заявитель является гражданином Турции ассирийского происхождения. Он получил гражданство Швейцарии под фамилией Амно (Amno) (ассирийская фамилия). На эту фамилию ему был выдан швейцарский паспорт.

Первый заявитель обратился в суд с целью сменить фамилию Акташ (Aktas) на Амно, утверждая, что: i) он имел ассирийское происхождение, и он сам, как и его семья, были известны под фамилией Амно; ii) его брату уже было разрешено сменить фамилию; iii) наличие двух паспортов, выданных на разные фамилии, приводило к практическим проблемам в повседневной жизни. Суд направил запрос в Институт турецкого языка с целью выяснить, являлась ли фамилия Амно турецкой. Из данного института поступил ответ о том, что эта фамилия не относилась к фамилиям турецкого происхождения. На этом основании заявителю было отказано в смене фамилии.

Второй заявитель является буддистом. В его турецкой идентификационной карте данная религия указана вместо ислама. Он обратился в суд с целью смены имени и фамилии на Падмапанис Леоналександрос (Padmapanys Leonalexandros), ссылаясь на свои религиозные убеждения, личную свободу, право на свободу вероисповедания и право на свободу выражения мнения.

Эксперт по Индии указал, что данное имя взято из санскрита, уместного для буддистского вероисповедования, но фамилия представляла собой простой буквальный перевод старой фамилии заявителя на греческий язык. Тогда второй заявитель изменил свои требования и просил зарегистрировать его под санскритской фамилией Парамабинду (Paramabindu). Суд удовлетворил требования второго заявителя, но решение было отменено в части, касавшейся фамилии: второй заявитель мог сменить только имя.

 

ВОПРОСЫ ПРАВА

 

По поводу соблюдения статьи 8 Конвенции. Отказ властей Турции разрешить заявителям изменить их фамилии, который касается их семейной и личной жизни, должен рассматриваться с точки зрения позитивных обязательств государства в этой области.

Признавая, что могут существовать обоснованные причины для желания человека изменить фамилию, Европейский Суд также уже указал, что причины, связанные с общественными интересами, могут служить основанием для законных ограничений такой возможности, например, чтобы позволить обеспечить точную регистрацию населения или сохранить средства личной идентификации и объединить носителей определенной фамилии в рамках одной семьи. Пределы усмотрения, предоставленные властям государства, в области регламентации прав человека в этой сфере широки.

В настоящем деле суды Турции отказали заявителям в смене фамилий по одному единственному основанию: согласно статье 3 Закона N 2525 и статье 5 Регламента о фамилиях слова, которые не происходили из "турецкого языка", не могли использоваться в качестве фамилий.

Европейский Суд отмечает, что спорный отказ был основан лишь на втором из упомянутых выше положений, поскольку только в нем содержались предписания в этом отношении. Текст статьи 3 Закона N 2525 не предусматривал общего запрета иметь фамилии, которые не являются турецкими, он запрещал только использование названий "иностранных рас и национальностей". Даже с учетом возможного толкования данного выражения оно представляется отличным от предыдущего.

Европейский Суд должен проверить, является ли законодательство Турции достаточно гибким для того, чтобы отвечать потребностям лиц, которые просят изменить их фамилии. В этом контексте судам Турции следует доказать, что они сопоставили затронутые в деле интересы.

Однако из мотивировочных частей постановлений судов Турции следует, что они применили положения закона и регламента явно формальным образом: они не приняли во внимание доводы, а также конкретную личную ситуацию каждого из заявителей и не сопоставили затронутые в деле интересы.

Не было доказано, каким образом смена фамилий заявителями на те фамилии, которые не происходили из турецкого языка, могла в какой-либо степени затронуть общественный интерес. Это тем более очевидно в случае первого заявителя, поскольку в отношении его брата было вынесено положительное решение по тому же вопросу.

Следовательно, власти Турции не обеспечили установление справедливого равновесия между конкурировавшими интересами заявителей и общества в целом.

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

 

По делу было допущено нарушение требований статьи 8 Конвенции (единогласно).

 

КОМПЕНСАЦИЯ

 

В порядке применения статьи 41 Конвенции. Европейский Суд присудил каждому из заявителей по 1 500 евро в качестве компенсации морального вреда.

 

Источник публикации: https://espchhelp.ru/blog/3028-aktash-i-aslaniskender-protiv-turtsii .

 

 

Aktaş ve Aslaniskender / Türkiye (Akta ve Aslaniskender / Türkiye) davasında AİHM'nin 25 Haziran 2019 tarihli kararı (şikayetler No. 18684/07 ve 21101/07).

2007 yılında, başvuranlara şikayette bulunmaları konusunda yardımcı olunmuştur. Akabinde şikayetler Türkiye tarafından konsolide edilmiş ve iletilmiştir.

Bu durumda, sadece yeni adın Türkçe olmadığı gerekçesiyle isminin değiştirilmesinin reddedilmesine ilişkin şikayet başarılı bir şekilde değerlendirilmiştir. Dava, İnsan Haklarının ve Temel Özgürlüklerin Korunmasına İlişkin Sözleşme'nin 8. maddesinin ihlal edildiğini içermektedir.


Davanın koşulları


İlk başvuran, Asur kökenli bir Türk vatandaşıdır. Amno soyadı altında İsviçre vatandaşlığı aldı. Bu soyadında İsviçre pasaportu verildi.

Birinci başvuran, Aktaş soyadını Amno'ya değiştirmek amacıyla mahkemeye gitmiştir: i) Asur kökenlidir ve ailesi gibi Amno soyadı altında biliniyordu; ii) kardeşinin soyadını değiştirmesine zaten izin verildi; iii) Farklı soyadları için verilen iki pasaportun varlığı günlük hayatta pratik sorunlara yol açmıştır. Mahkeme, Amno adının Türkçe olup olmadığını öğrenmek için Türk Dil Enstitüsü'ne bir talep gönderdi. Bu enstitünün bu soyadının Türk asıllı soyadlarına ait olmadığı şeklinde bir cevap alınmıştır. Bu temelde, başvuranın soyadı değişikliği reddedilmiştir.

İkinci başvuran bir Budist'tir. Türk kimlik kartında İslam yerine bu din belirtilmiştir. Dini inançlarına, kişisel özgürlüğüne, din özgürlüğüne ve ifade özgürlüğüne bağlı olarak adını ve soyadını Padmapanys Leonalexandros olarak değiştirmek için mahkemeye gitti.

Hindistan'da bir uzman, adın Budist ibadetine uygun Sanskritçe'den alındığını belirtti, ancak soyadı, başvuranın eski soyadının Yunanca'ya basit bir çevirisi oldu. Daha sonra ikinci başvuran gereksinimlerini değiştirdi ve Sanskritçe Paramabindu adı altında kayıtlı olmasını istedi. Mahkeme, ikinci başvuranın şartlarını yerine getirmiştir, ancak soyadı ile ilgili karar kesilmiştir: ikinci başvuran sadece adını değiştirebilir.


HUKUK SORULARI


Sözleşme'nin 8. maddesine uyum konusunda. Türk makamlarının, başvuranların aileleri ve kişisel yaşamları ile ilgili soyadlarını değiştirmelerine izin vermemeleri, bu alandaki devletin pozitif yükümlülükleri açısından dikkate alınmalıdır.

Bir kişinin ismini değiştirme arzusunun makul nedenleri olabileceğini kabul eden Mahkeme, ayrıca kamu yararı ile ilgili nedenlerin, örneğin nüfusun doğru şekilde kaydedilmesine veya kişisel kimliğinin korunmasına izin vermek için böyle bir fırsatı meşru bir şekilde sınırlayabileceğini belirtmiştir. belirli bir soyadının taşıyıcılarını bir aile içinde birleştirin. Bu alandaki insan haklarının düzenlenmesi alanında devlet makamlarına tanınan takdir payı geniştir.

Mevcut davada, Türk mahkemeleri, başvuranların soyadını tek bir nedenle değiştirmeyi reddetmiştir: 2525 sayılı Kanun'un 3. maddesi ve Aile İsimleri Kuralları'nın 5. maddesi uyarınca, “Türk dili” nden gelmeyen kelimeler aile adı olarak kullanılamaz.

Mahkeme, tartışmalı retin sadece yukarıdaki hükümlerden ikincisine dayandığını gözlemlemektedir, çünkü yalnızca bu konuda hükümler içermektedir. 2525 sayılı Kanunun 3 üncü maddesi, Türkçe olmayan soyadlarına genel bir yasak getirmedi, sadece "yabancı ırk ve uyruk" adlarının kullanılmasını yasakladı. Bu ifadenin olası yorumu dikkate alınsa bile, bir öncekinden farklı gibi görünüyor.

Mahkeme, Türk hukukunun soyadının değiştirilmesini talep edenlerin ihtiyaçlarını karşılayacak kadar esnek olup olmadığını doğrulamalıdır. Bu bağlamda, Türk mahkemeleri ilgili çıkarlara uygun olduklarını kanıtlamalıdır.

Ancak, Türk mahkemelerinin kararlarının motive edici kısımlarından, yasa hükümlerini ve yönetmeliği açıkça resmi bir şekilde uyguladıkları sonucuna varmışlardır: başvuranların her birinin argümanlarını ve özel kişisel durumunu dikkate almamışlar ve davadaki çıkarları karşılaştırmamışlardır.

Türk dilinden gelmeyen soyadlarına başvuranların soyadlarının değişmesinin kamu yararını bir ölçüde nasıl etkileyebileceği kanıtlanmamıştır. İlk başvuru sahibi için bu daha açıktır, çünkü aynı konuda kardeşiyle ilgili olumlu bir karar verilmiştir.

Sonuç olarak, Türk makamları, başvuranların rekabet eden çıkarları ile bir bütün olarak toplum arasında adil bir denge kurulmasını sağlamadı.


KARAR


Davada Sözleşme'nin 8. maddesi (oy birliğiyle) ihlal edilmiştir.

 

TAZMİNAT


Sözleşmenin 41. maddesinin uygulanmasında. Mahkeme, başvuranların her birine manevi tazminat olarak 1.500 Euro (EUR) vermiştir.


Yayının kaynağı: https://espchhelp.ru/blog/3027-aktas-ve-aslaniskender-turkiye-davasinda .

 

 

 

ECHR judgment of June 25, 2019 in the case of Aktash and Aslaniskender v. Turkey (Akta and Aslaniskender v. Turkey) (applications Nos. 18684/07 and 21101/07).

In 2007, the applicants were assisted in preparing applications. Subsequently, the applications were consolidated and communicated by Turkey.

In the case, the applications about the refusal to change the name only on the grounds that the new name was not Turkish was successfully considered. The case contained a violation of Article 8 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms.


Circumstances of the case


The first applicant is a Turkish national of Assyrian descent. He received Swiss citizenship under the surname Amno (Assyrian surname). A Swiss passport was issued to him on this surname.

The first applicant went to court with the aim of changing his surname Aktas to Amno, claiming that: i) he was of Assyrian origin, and he, like his family, were known under the surname Amno; ii) his brother was already allowed to change his last name; iii) the presence of two passports issued for different surnames led to practical problems in everyday life. The court sent a request to the Turkish Language Institute in order to find out if the name of Amno was Turkish. An answer was received from this institute that this surname did not belong to surnames of Turkish origin. On this basis, the applicant was refused a change of family name.

The second applicant is a Buddhist. In his Turkish identification card, this religion is indicated instead of Islam. He went to court to change his name and surname to Padmapanys Leonalexandros, citing his religious beliefs, personal freedom, the right to freedom of religion and the right to freedom of expression.

An expert in India indicated that the name was taken from Sanskrit appropriate for Buddhist worship, but the surname was a simple literal translation of the applicant's old surname into Greek. Then the second applicant changed his requirements and requested that he be registered under the Sanskrit name Paramabindu. The court satisfied the requirements of the second applicant, but the decision was quashed as regards the last name: the second applicant could only change his name.


QUESTIONS OF LAW


Regarding compliance with article 8 of the Convention. The refusal of the Turkish authorities to allow the applicants to change their surnames, which relates to their family and personal life, should be considered in terms of the positive obligations of the state in this area.

Recognizing that there may be reasonable reasons for a person’s desire to change his name, the Court has also indicated that reasons related to the public interest may legitimately limit such an opportunity, for example, to allow for accurate registration of the population or to preserve personal identification and unite carriers of a certain surname within one family. The margin of appreciation granted to the state authorities in the field of regulation of human rights in this area is wide.

In the present case, the Turkish courts refused to change the family name of the applicants for one single reason: according to Article 3 of Law No. 2525 and Article 5 of the Rules on Family Names, words that did not come from the “Turkish language” could not be used as family names.

The Court observes that the controversial refusal was based only on the second of the above provisions, since only it contained provisions in that regard. The text of Article 3 of Law No. 2525 did not provide for a general ban on having surnames that are not Turkish; it forbade only the use of the names "foreign races and nationalities". Even taking into account the possible interpretation of this expression, it seems to be different from the previous one.

The Court must verify whether Turkish law is flexible enough to meet the needs of those who request a change of surname. In this context, the Turkish courts should prove that they have matched the interests involved.

However, it follows from the motivating parts of the judgments of the Turkish courts that they applied the provisions of the law and the regulation in a clearly formal way: they did not take into account the arguments and the specific personal situation of each of the applicants and did not compare the interests involved in the case.

It was not proven how the change of surnames by applicants to those surnames that did not come from the Turkish language could to some extent affect the public interest. This is all the more obvious in the case of the first applicant, since a positive decision was made in respect of his brother on the same issue.

Consequently, the Turkish authorities did not ensure the establishment of a fair balance between the competing interests of the applicants and society as a whole.


RESOLUTION


There was a violation of Article 8 of the Convention (unanimously) in the case.

 

COMPENSATION


In application of Article 41 of the Convention. The Court awarded each of the applicants 1,500 euros (EUR) in respect of non-pecuniary damage.


Source of publication: https://espchhelp.ru/blog/3026-aktash-and-aslaniskender-v-turkey .

 

 

Постановление ЕСПЧ от 18 июня 2019 года по делу "Чернега и другие против Украины (Chernega and Others v. Ukraine)" (жалоба N 74768/10).

 

В 2010 году заявителям была оказана помощь в подготовке жалобы. Впоследствии жалоба была коммуницирована Украине.

 

По делу успешно рассмотрена жалоба на непринятие во внимание судами при предъявлении протестующим обвинений в сопротивлении сотрудникам полиции правовой неопределенности, обусловленной вмешательством сотрудников частной охранной компании, и неспособность государства обеспечить мирный характер протестов. По делу было допущено нарушение требований статьи 11 Конвенции о защите прав человека и основных свобод.

 

 

 

ОБСТОЯТЕЛЬСТВА ДЕЛА

 

 

 

Заявители принимали активное участие в акциях против строительства дороги через городской парк. Протестующие силой пытались остановить спиливание деревьев, а также строительные работы, проводившиеся в парке. В ходе этих событий протестующие столкнулись с частными охранниками, которые попытались удалить протестующих с места строительства. Нескольких протестующих, включая заявителей, задержали. Некоторых из них признали виновными в административном правонарушении в виде оказания сопротивления сотрудникам органов внутренних дел и назначили им наказания, связанные с лишением свободы.

 

 

 

ВОПРОСЫ ПРАВА

 

 

 

(a) Приемлемость жалобы. Главный заказчик строительства подписал договор на оказание услуг по охране с местной государственной компанией. Полномочия сотрудников охраны основывались на лицензии, которую могло получить любое коммерческое юридическое лицо, предоставляющее услуги по охране. В этом отношении данная лицензия была схожа с лицензией частных охранных компаний. Даже хотя компания, о которой идет речь в деле, полностью принадлежала муниципальным органам власти, она отличалась от муниципальных государственных учреждений, поскольку осуществляла коммерческую деятельность, регулируемую большей частью нормами частного права. Еще более подчеркивает это отличие тот факт, что компанию и ее сотрудников наняла для охраны стройки частная фирма по контракту. Однако такие обстоятельства не являются достаточными, чтобы освободить власти Украины от конвенционной ответственности за действия охранников этой фирмы.

 

Сотрудники полиции присутствовали при ряде ключевых событий, затронутых в жалобе, в которых принимали участие сотрудники охраны, и, по-видимому, полицейские вели себя пассивно в отношении всех действий, направленных против лиц, препятствовавших стройке. В определенном контексте одного этого факта было бы достаточно, чтобы возложить ответственность на власти Украины. С учетом своей прецедентной практики по данному вопросу Европейский Суд постановил, что действия сотрудников охранной компании можно рассматривать как действия представителей государства.

 

(b) Существо жалобы. По поводу соблюдения статьи 3 Конвенции (материально-правовой аспект). Было сделано много фотографий и видеозаписей с места происшествия. Однако не было обнаружено доказательств, которые бы связывали какое-либо конкретное лицо с полученными заявителями травмами. Отсутствовали свидетельства того, что сотрудники полиции или иные лица, за чьи действия несет ответственность государство, применяли бы слезоточивый газ, резиновые дубинки или иные средства для разгона массовых собраний, которые в совокупности с характером полученных заявителями травм позволили бы сделать вывод о том, что телесные повреждения были причинены заявителям такими средствами. В своих показаниях заявители утверждали, что в дни, когда они получили травмы, протестующие активно пытались вмешаться в работу строительной техники, а действия сотрудников охранной компании в основном заключались в попытках вытеснить протестующих с места стройки, что само по себе не может быть квалифицировано как жестокое обращение. Европейский Суд не смог установить с учетом приемлемого стандарта доказывания, что к заявителям было применено обращение, достигшее степени жестокости, требуемой статьей 3 Конвенции, и обязывающее власти обеспечить защиту заявителей.

 

 

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

 

 

 

По делу не было допущено нарушения требований статьи 3 Конвенции в отношении седьмого и девятого заявителей (принято единогласно).

 

По поводу соблюдения статьи 3 Конвенции (процессуально-правовой аспект). Власти Украины постоянно удерживали информацию о всех своих решениях или как минимум значительно задерживали предоставление такой информации заявителям вопреки прямым требованиям законодательства Украины. В связи с этим постановление об отказе в возбуждении уголовного дела никогда не рассматривалось судами Украины.

 

 

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

 

 

 

По делу было допущено нарушение статьи 3 Конвенции в ее процессуально-правовом аспекте в отношении седьмого и девятого заявителей.

 

По поводу соблюдения пункта 1 статьи 6 Конвенции. Харьковский областной апелляционный суд рассмотрел жалобы на приговоры, вынесенные в отношении двух заявителей по делу, как по вопросам фактов, так и права. Что касается справедливости разбирательства по делу, важное значение имело то обстоятельство, что заявители должны были присутствовать на заседании апелляционного суда, если только они прямо не отказались от этого права. Один только тот факт, что адвокат заявителей не потребовал их присутствия в судебном заседании, не являлся решающим в этом отношении. Наоборот, существенное значение имели следующие факторы: во-первых, заявители не были уведомлены о слушаниях в апелляционном суде, как того требовало законодательство Украины, во-вторых, действующее законодательство, по-видимому, не предусматривало какой-либо процедуры в делах об административных правонарушениях для того, чтобы заявители, которые содержались под стражей, могли ходатайствовать об обеспечении их присутствия на заседании апелляционного суда. При таких обстоятельствах нельзя было однозначно установить, что заявители отказались от своего права присутствовать на заседании суда апелляционной инстанции, а также нельзя было сказать, что существовали требуемые гарантии обеспечения эффективности в случае такого отказа.

 

 

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

 

 

 

По делу было допущено нарушение требований пункта 1 статьи 6 Конвенции в отношении первого и второго заявителей (принято единогласно).

 

По поводу соблюдения статьи 11 Конвенции. Вмешательство было основано на законодательстве Украины, а именно на статье 185 Кодекса Украины об административных правонарушениях, которая устанавливала наказание за неподчинение законному требованию сотрудника полиции, и это вмешательство преследовало законную цель защиты здоровья и безопасности протестующих и лиц, выполняющих работы.

 

Что касается законности вмешательства, Европейский Суд отклонил довод заявителей о том, что любые действия, направленные на пресечение их протеста, являлись незаконными, поскольку статья 39 Конституции Украины требовала от властей получить постановление суда на разгон собрания протестующих лиц.

 

Данное положение Конституции Украины, по-видимому, предусматривало нормативное положение, согласно которому процедура судебных ограничений собраний граждан была связана с процедурой предварительного уведомления, что позволяло властям обратиться в суд с требованием применить определенные ограничения к планируемому собранию. Кодекс об административных правонарушениях требовал от суда отклонить ходатайство о выдаче судебного постановления, если оно было подано с опозданием, то есть в день запланированного собрания или после него. Последнее положение рассматривалось в Постановлении по делу "Чумак против Украины" (Chumak v. Ukraine) от 6 марта 2018 г., жалоба N 44529/09, в котором Европейский Суд именно по этой причине выразил сомнение относительно того, могла ли рассматриваемая судебная процедура быть надлежащим образом использована для разгона уже проводившегося собрания. Европейский Суд не был убежден в том, что исключительно пресекательные действия, которые по своей природе обычно считались бы незаконными как нарушающие права и законные интересы третьих сторон, могли бы в принципе и на практике зависеть от требований предварительного уведомления. Такое требование лишило бы рассматриваемые действия большей части их эффекта и являлось бы требованием озвучить намерение нарушить закон. С учетом обстоятельств дела заявителей это означало, что, поскольку уведомления не было, то не могла быть инициирована судебная процедура в отношении запрета протестной акции.

 

Что касается пропорциональности вмешательства, по-видимому, сотрудники полиции отдавали распоряжения обычным способом, без использования громкоговорителя, несмотря на шумную обстановку на стройке. Более того, предыдущее требование разойтись было озвучено лицом, не имевшим отличительных знаков сотрудника полиции, очевидно, гражданским лицом, а невыполнение этого требования привело к тому, что протестующих задержали сотрудники частной охранной компании. Имелись причины сомневаться в том, что распоряжение, повторенное сотрудниками полиции, было бы сразу ясно и четко слышно всем протестовавшим лицам. В любом случае повторное распоряжение было озвучено только тогда, когда движение протестующих лиц уже было принудительно ограничено. Нельзя сказать, что власти были загружены работой или что оперативные обстоятельства помешали им добиться большей ясности в передаче информации: в целом к моменту, когда сотрудники полиции озвучили свое распоряжение, протестующие уже были локализованы сотрудниками охраны стройки на небольшом участке.

 

При таких обстоятельствах Европейский Суд не мог исключить, что протестующие, включая заявителей, находились в замешательстве относительно представителей власти, которые приказали покинуть стройку, и практических способов выполнения этого распоряжения. Это недопонимание было частично обусловлено отсутствием ясности при распределении полномочий между сотрудниками частной охранной компании и сотрудниками полиции. Данный аспект дела имеет особую важность в свете международно высказанного беспокойства относительно уместности использования частных охранных фирм для пресечения действий лиц, осуществляющих свое право на свободу мирных собраний, и относительно необходимости прибегать к вмешательству сотрудников полиции, а не частных охранных фирм в случае сомнений.

 

Тем не менее указанные доводы сами по себе не являются достаточными для Европейского Суда чтобы признать, что суды Украины, которые имели преимущество по непосредственному исследованию доказательств, включая допросы свидетелей, ошиблись в фактических выводах о том, что заявители действительно не повиновались законному распоряжению сотрудников полиции покинуть место стройки. Кроме того, события, о которых идет речь в деле, следует рассматривать не изолированно, а в более широком контексте: к указанной дате было общеизвестно, что стройка проходит в районе, где находились заявители, и заявители, которые, по их собственным словам, участвовали в предыдущих акциях протеста, поэтому они не могли не знать, что для того, чтобы остановить их вмешательство в процесс вырубки деревьев и в строительство, вероятно, будут привлечены сотрудники полиции.

 

Учитывая важность права на свободу мирных собраний в демократическом обществе, суды Украины были обязаны принять во внимание указанную возможную запутанную ситуацию, в которой оказались заявители и которая касалась источника приказа и способа его выполнения. Однако суды этого не сделали. Они также не объяснили тяжесть наказания, назначенного первому и второму заявителям, особенно по сравнению с наказаниями, назначенными другим протестующим, и не отметили каких-либо особенностей в действиях первого и второго заявителей, которые бы оправдали особое к ним отношение. Несмотря на тот факт, что приговоры первого и второго заявителей были смягчены после обжалования, они все же девять дней были лишены свободы. Выводы Европейского Суда о процессуальных нарушениях, допущенных в ходе разбирательства в отношении первого и второго заявителей, усугубили вывод о непропорциональном применении силы.

 

 

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

 

 

 

По делу было допущено нарушение требований статьи 11 Конвенции в отношении первого и второго заявителей (принято единогласно).

 

Что касается с третьего по пятого заявителей, материалы дела свидетельствовали о том, что они умышленно оказывали сопротивление в зоне повышенной опасности. Более того, власти какое-то время терпимо относились даже к таким опасным протестным действиям, и заявители были задержаны и осуждены не за свою протестную деятельность как таковую, а за невыполнение требования покинуть место строительства. Определенная степень реакции на подобное поведение может считаться уместной. Выдворение заявителей с места стройки и их осуждение за совершение административного правонарушения с учетом характера примененного к ним наказания являлись пропорциональными поставленной законной цели.

 

 

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

 

 

 

По делу не было допущено нарушения требований статьи 11 Конвенции в отношении с третьего по пятого заявителей (принято шестью голосами "за" при одном - "против").

 

Шестой заявитель был осужден за отказ повиноваться распоряжению сотрудников полиции покинуть место строительства и за оказание им сопротивления. В деле отсутствовали указания на то, что распоряжение было необоснованным, неясным или что какие-либо иные обстоятельства препятствовали бы шестому заявителю его выполнить. Если бы шестой заявитель выполнил распоряжение, ничто не помешало бы ему продолжать протестовать за пределами стройки. Кроме того, шестой заявитель явно выразил свое намерение вернуться на территорию стройки и продолжить активные действия по препятствованию строительным работам. Следует отметить, что шестой заявитель прямо озвучил сотрудникам полиции свои намерения продолжить противоправные действия, и он не опроверг данные слова в зале суда и не представил каких-либо пояснений в этом отношении. При таких обстоятельствах примененное к заявителю наказание в виде лишения свободы на 10 суток не могло считаться явно непропорциональным. Нельзя сказать, что суды Украины превысили предоставленные им пределы усмотрения.

 

 

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

 

 

 

По делу не было допущено нарушения требований статьи 11 Конвенции в отношении шестого заявителя (принято шестью голосами "за" при одном - "против").

 

Седьмой и девятый заявители утверждали, что в ходе различных акций протеста им были причинены травмы людьми, которые пытались им противодействовать. Представляется, что законодательство Украины не уполномочивало частных охранников принимать на себя функции контроля за толпой или разгона собраний в публичных местах. Более того, по-видимому, даже в четко определенных охраняемых зонах полномочия этих лиц должны были быть в принципе ограничены пресечением несанкционированного доступа на территорию, а любое принуждение сверх этого должно было применяться только в исключительных обстоятельствах в случае безотлагательной необходимости. Этим подразумевалось требование того, что в любых несрочных ситуациях сотрудники частной охранной компании должны были позвать на помощь сотрудников полиции, что соответствовало международной сложившейся наилучшей практике в сфере частной охраны.

 

Однако в действительности все было по-другому. Доказательства свидетельствовали о том, что, даже хотя территория стройки была обозначена лентами, протестующие de facto присутствовали там ранее и продолжали там находиться. Доступ на территорию стройки не был в какой-то значительной степени ограничен, кроме размещения ограничительных лент. При таких обстоятельствах участие сотрудников охраны заключалось в попытках вытеснить протестующих с пути следования строительной техники и с территории стройки, а не в том, чтобы не допустить указанных лиц на стройку. Такая ситуация была чревата ростом напряженности и могла привести к еще большему конфликту, чем простой отказ в доступе на четко определенную и охраняемую территорию. Иными словами, сотрудники охраны действовали на основании положений о работе в пределах огороженного и ясно определенного периметра с ограниченным доступом, что, по-видимому, было неприменимо или как минимум нецелесообразно в контексте фактически развивавшихся событий.

 

Следует признать, что законодательство Украины, по-видимому, также позволяло охранникам осуществлять в более широком смысле любые необходимые действия для предотвращения совершения правонарушений или контроля за непричинением ущерба в случае чрезвычайных ситуаций. Тем не менее в настоящем деле ничто не указывает на то, что такая срочность действительно существовала. Возникшая ситуация не была неожиданной, поскольку на момент рассматриваемых событий противостояние продолжалось на протяжении семи и 11 дней соответственно, и главный подрядчик, который нанял сотрудников частной охранной компании, заранее уведомил органы полиции о вероятности столкновений с протестующими. Сотрудники полиции были приведены в состояние полной готовности, как было отмечено в плане действий полиции, в дни, когда имели место столкновения, в ходе которых заявители получили травмы, однако не осуществили какого-либо значимого вмешательства, которое могло бы предотвратить столкновения или эффективно их контролировать.

 

Хотя в некоторых обстоятельствах определенная степень сдерживания со стороны сотрудников полиции при охране общественного порядка на собраниях граждан могла бы быть уместной или даже необходимой согласно Конвенции, не было приведено каких-либо конкретных причин для применения стратегии эффективного невмешательства. Более того, как сказано выше, эта стратегия привела к тому, что сотрудники частной охранной компании остались разбираться с протестующими при обстоятельствах, которые неизбежно означали рост напряженности и в отсутствие четких юридических полномочий осуществление самими охранниками действий по принуждению протестующих.

 

Отсутствие ясности относительно статуса и полномочий сотрудников частной охранной компании осложнялось достоверным утверждением о том, что на стройке присутствовали неустановленные лица, которые носили форму охранников, не являясь при этом таковыми и не имея на это права. Данная ситуация не соответствует наилучшей практике в сфере частной охранной деятельности и затрагивает вопросы о соблюдении положений законодательства Украины. Однако, как представляется, не было выполнено согласованных действий для расследования этих вызывающих беспокойство обстоятельств. Отказ властей Украины принять какие-либо меры по расследованию факта предполагаемого проникновения на стройку указанных неустановленных лиц, не обладавших какими-либо полномочиями, являлся проявлением неспособности властей Украины предпринять разумные усилия по обеспечению мирного характера протестов.

 

Европейский Суд пришел к выводу, что, (i) не урегулировав надлежащим образом применение силы сотрудниками частной охранной компании, (ii) не организовав надлежащим образом разделение полномочий при поддержании порядка между частными охранниками и сотрудниками полиции, что также позволило бы провести идентификацию настоящих сотрудников частной охранной компании, (iii) не применив нормы о надлежащей идентификации лиц, имеющих право на применение силы, и (iv) не объяснив решение сотрудников полиции не вмешиваться каким-либо существенным образом в предупреждение столкновений между гражданами или в их эффективное контролирование, власти Украины не выполнили свое обязательство по обеспечению мирного характера протестов.

 

 

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

 

 

 

По делу было допущено нарушение требований статьи 11 Конвенции в отношении седьмого и девятого заявителей (принято единогласно).

 

 

 

КОМПЕНСАЦИЯ

 

 

 

В порядке применения статьи 41 Конвенции. Европейский Суд присудил первому, второму, седьмому и девятому заявителям по 6 000 евро каждому в качестве компенсации морального вреда.

 

 

 

Источник публикации: https://espchhelp.ru/blog/3025-chernega-i-drugiye-protiv-ukrainy .

 

 

 

 

 

Постанова ЄСПЛ від 18 червня 2019 року по справі "Чернега та інші проти України (Chernega and Others v. Ukraine)" (заява N 74768/10).

 

У 2010 році заявникам було надано допомогу в підготовці заяви. Згодом заява була комунікувати Україні.

 

У справі успішно розглянута заява на неприйняття до уваги судами при пред'явленні учасникам протесту звинувачень в опорі співробітникам поліції правової невизначеності, обумовленої втручанням співробітників приватної охоронної компанії, і нездатність держави забезпечити мирний характер протестів. У справі було допущено порушення вимог статті 11 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

 


ОБСТАВИНИ СПРАВИ

 


Заявники брали активну участь в акціях проти будівництва дороги через міський парк. Протестуючі силою намагалися зупинити спилювання дерев, а також будівельні роботи, що проводилися в парку. В ході цих подій протестувальники зіткнулися з приватними охоронцями, які спробували видалити протестуючих з місця будівництва. Кількох протестувальників, включаючи заявників, затримали. Деяких з них визнано винними в адміністративному правопорушенні в вигляді чинення опору співробітникам органів внутрішніх справ і призначили їм покарання, пов'язані з позбавленням волі.

 


ПИТАННЯ ПРАВА

 


(A) Щодо прийнятності скарги. Головний замовник будівництва підписав договір на надання послуг з охорони з місцевою державною компанією. Повноваження співробітників охорони грунтувалися на ліцензії, яку могло отримати будь-яке комерційне юридична особа, яка надає послуги з охорони. В цьому відношенні дана ліцензія була схожа з ліцензією приватних охоронних компаній. Навіть хоча компанія, про яку йде мова в справі, повністю належала муніципальним органам влади, вона відрізнялася від муніципальних державних установ, оскільки здійснювала комерційну діяльність, регульовану здебільшого нормами приватного права. Ще більш підкреслює це відміну той факт, що компанію і її співробітників найняла для охорони будівництва приватна фірма за контрактом. Однак такі обставини не є достатніми, щоб звільнити влади України від конвенційної відповідальності за дії охоронців цієї фірми.

 

Співробітники поліції були присутні при ряді ключових подій, порушених у скарзі, в яких брали участь співробітники охорони, і, мабуть, поліцейські поводилися пасивно по відношенню до всіх дій, спрямованих проти осіб, які перешкоджали будівництву. У певному контексті одного цього факту було б достатньо, щоб покласти відповідальність на владу України. З урахуванням своєї прецедентної практики з даного питання Європейський Суд постановив, що дії співробітників охоронної компанії можна розглядати як дії представників держави.

 

(B) Істота скарги. З приводу виконання вимог статті 3 Конвенції (матеріально-правовий аспект). Було зроблено багато фотографій і відеозаписів з місця події. Однак не було виявлено доказів, які б пов'язували якусь конкретну особу з отриманими заявниками травмами. Були відсутні дані про те, що співробітники поліції або інші особи, за чиї дії несе відповідальність держава, застосовували б сльозогінний газ, гумові кийки чи інші засоби для розгону масових зборів, які в сукупності з характером отриманих заявниками травм дозволили б зробити висновок про те, що тілесні ушкодження були завдані заявникам такими засобами. В своїх свідченнях заявники стверджували, що в дні, коли вони отримали травми, протестуючі активно намагалися втрутитися в роботу будівельної техніки, а дії співробітників охоронної компанії в основному полягали в спробах витіснити протестувальників з місця будівництва, що само по собі не може бути кваліфіковано як жорстоке звернення. Європейський Суд не зміг встановити з урахуванням прийнятного стандарту доведення, що до заявників було застосовано звернення, яка досягла ступеня жорстокості, необхідної статтею 3 Конвенції, і яке зобов'язує владу забезпечити захист заявників.

 


ПОСТАНОВА

 


У справі не було допущено порушення вимог статті 3 Конвенції щодо сьомого і дев'яту заявників (прийнято одноголосно).

 

З приводу виконання вимог статті 3 Конвенції (процесуально-правовий аспект). Влада України постійно утримували інформацію про всіх своїх рішеннях або як мінімум значно затримували надання такої інформації заявникам всупереч прямим вимогам законодавства України. У зв'язку з цим постанова про відмову в порушенні кримінальної справи ніколи не розглядалося судами України.

 


ПОСТАНОВА

 


У справі було допущено порушення статті 3 Конвенції в її процесуально-правовому аспекті щодо сьомого і дев'ятого заявників.

 

З приводу дотримання пункту 1 статті 6 Конвенції. Харківський обласний апеляційний суд розглянув скарги на вироки, винесені щодо двох заявників у справі, як з питань фактів, так і права. Що стосується справедливості розгляду у справі, важливе значення мала та обставина, що заявники повинні були бути присутніми на засіданні апеляційного суду, якщо тільки вони прямо не відмовилися від цього права. Один тільки той факт, що адвокат заявників не зажадав їх присутності в судовому засіданні, не був вирішальним в цьому відношенні. Навпаки, істотне значення мали такі чинники: по-перше, заявники не були повідомлені про слухання в апеляційному суді, як того вимагало законодавство України, по-друге, чинне законодавство, мабуть, не передбачало будь-якої процедури в справах про адміністративні правопорушення для того, щоб заявники, які утримувалися під вартою, могли клопотати про забезпечення їх присутності на засіданні апеляційного суду. При таких обставинах не можна було однозначно встановити, що заявники відмовилися від свого права бути присутнім на засіданні суду апеляційної інстанції, а також не можна було сказати, що існували необхідні гарантії забезпечення ефективності в разі такої відмови.

 


ПОСТАНОВА

 


У справі було допущено порушення вимог пункту 1 статті 6 Конвенції щодо першого та другого заявників (прийнято одноголосно).

 

З приводу дотримання статті 11 Конвенції. Втручання було засновано на законодавстві України, а саме на статті 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка встановлювала покарання за непокору законній вимозі співробітника поліції, і це втручання мало законну мету захисту здоров'я і безпеки протестуючих і осіб, які виконують роботи.

 

Що стосується законності втручання, Європейський Суд відхилив довід заявників про те, що будь-які дії, спрямовані на припинення їх протесту, були незаконними, оскільки стаття 39 Конституції України вимагала від влади отримати постанову суду на розгін зборів учасників протесту осіб.

 

Дане положення Конституції України, мабуть, передбачало нормативне положення, згідно з яким процедура судових обмежень зборів громадян була пов'язана з процедурою попереднього повідомлення, що дозволяло владі звернутися до суду з вимогою застосувати певні обмеження до планованого зборам. Кодекс про адміністративні правопорушення вимагав від суду відхилити клопотання про видачу судового постанови, якщо вона була подана із запізненням, тобто в день запланованого зборів або після нього. Останнє положення розглядалося в Постанові у справі "Чумак проти України" (Chumak v. Ukraine) від 6 березня 2018 р скарга N 44529/09, в якому Європейський Суд саме з цієї причини висловив сумнів щодо того, чи могла розглянута судова процедура бути належним чином використана для розгону вже проводився зборів. Європейський Суд не був переконаний в тому, що виключно пресекательние дії, які за своєю природою зазвичай вважалися б незаконними як порушують права і законні інтереси третіх сторін, могли б в принципі і на практиці залежати від вимог попереднього повідомлення. Така вимога позбавило б розглянуті дії більшої частини їх ефекту і було б вимогою озвучити намір порушити закон. З урахуванням обставин справи заявників це означало, що, оскільки повідомлення не було, то не могла бути ініційована судова процедура щодо заборони протестної акції.

 

Що стосується пропорційності втручання, мабуть, співробітники поліції віддавали розпорядження звичайним способом, без використання гучномовця, незважаючи на гучну обстановку на будівництві. Більш того, попередню вимогу розійтися було озвучено особою, яка не мала відмітних знаків співробітника поліції, очевидно, цивільною особою, а невиконання цієї вимоги призвело до того, що учасників протесту затримали співробітники приватної охоронної компанії. Були причини сумніватися в тому, що розпорядження, яке повторили співробітниками поліції, було б відразу ясно і чітко чутно всім протестували особам. У будь-якому випадку повторне розпорядження було озвучено тільки тоді, коли рух протестувальників осіб вже було примусово обмежена. Не можна сказати, що влада були завантажені роботою або що оперативні обставини завадили їм домогтися більшої ясності в передачі інформації: в цілому до моменту, коли співробітники поліції озвучили своє розпорядження, протестуючі вже були локалізовані співробітниками охорони будівництва на невеликій ділянці.

 

При таких обставинах Європейський Суд не міг виключити, що протестуючі, включаючи заявників, перебували в замішанні щодо представників влади, які наказали покинути будівництво, і практичних способів виконання цього розпорядження. Це непорозуміння було частково обумовлено відсутністю ясності при розподілі повноважень між співробітниками приватної охоронної компанії і співробітниками поліції. Даний аспект справи має особливу важливість в світлі міжнародно висловленого занепокоєння щодо доречності використання приватних охоронних фірм для припинення дій осіб, що здійснюють своє право на свободу мирних зібрань, і щодо необхідності вдаватися до втручання співробітників поліції, а не приватних охоронних фірм в разі сумнівів.

 

Проте зазначені доводи самі по собі не є достатніми для Європейського Суду щоб визнати, що суди України, які мали перевагу в безпосередньому дослідженню доказів, включаючи допити свідків, помилилися в фактичних висновках про те, що заявники справді не корилися законному розпорядженню співробітників поліції покинути місце будівництва. Крім того, події, про які йде мова в справі, слід розглядати не ізольовано, а в більш широкому контексті: до вказаної дати було загальновідомо, що будівництво відбувається в районі, де знаходилися заявники, і заявники, які, за їх власними словами, брали участь в попередніх акціях протесту, тому вони не могли не знати, що для того, щоб зупинити їх втручання в процес вирубки дерев і в будівництво, ймовірно, будуть залучені співробітники поліції.

 

З огляду на важливість права на свободу мирних зібрань в демократичному суспільстві, суди України були зобов'язані взяти до уваги зазначену можливу заплутану ситуацію, в якій опинилися заявники і яка стосувалася джерела наказу і способу його виконання. Однак суди цього не зробили. Вони також не пояснили тяжкість покарання, призначеного першому і другому заявникам, особливо в порівнянні з покараннями, призначеними іншим учасникам протесту, і не відзначили будь-яких особливостей у діях першого і другого заявників, які б виправдали особливе ставлення до них. Незважаючи на той факт, що вироки першого і другого заявників були пом'якшені після оскарження, вони все ж дев'ять днів були позбавлені волі. Висновки Європейського Суду про процесуальні порушення, допущені в ході розгляду у відношенні першого і другого заявників, посилили висновок про непропорційне застосування сили.

 


ПОСТАНОВА

 


У справі було допущено порушення вимог статті 11 Конвенції щодо першого та другого заявників (прийнято одноголосно).

 

Що стосується з третього по п'ятого заявників, матеріали справи свідчили про те, що вони навмисне чинили опір в зоні підвищеної небезпеки. Більш того, влада якийсь час терпимо ставилися навіть до таких небезпечних протестних дій, і заявники були затримані і засуджені нема за свою протестну діяльність як таку, а за невиконання вимоги покинути місце будівництва. Певна ступінь реакції на подібну поведінку може вважатися доречною. Видворення заявників з місця будівництва і їх засудження за вчинення адміністративного правопорушення з урахуванням характеру застосованого до них покарання були пропорційними поставленій законній меті.

 


ПОСТАНОВА

 


У справі не було допущено порушення вимог статті 11 Конвенції з огляду на з третього по п'ятого заявників (прийнято шістьма голосами "за" при одному - "проти").

 

Шостий заявник був засуджений за відмову коритися розпорядженням співробітників поліції покинути місце будівництва і за надання їм опору. У справі були відсутні вказівки на те, що розпорядження було необгрунтованим, незрозумілим або що будь-які інші обставини перешкоджали б шостому заявнику його виконати. Якби шостий заявник виконав розпорядження, ніщо не завадило б йому продовжувати протестувати за межами будівництва. Крім того, шостий заявник явно висловив свій намір повернутися на територію будівництва і продовжити активні дії по перешкоджанню будівельних робіт. Слід зазначити, що шостий заявник прямо озвучив співробітникам поліції свої наміри продовжити протиправні дії, і він не спростував дані слова в залі суду і не представив жодних пояснень щодо цього. При таких обставинах застосоване до заявника покарання у вигляді позбавлення волі на 10 діб не могло вважатися явно непропорційним. Не можна сказати, що суди України перевищили надані їм межі розсуду.

 


ПОСТАНОВА

 


У справі не було допущено порушення вимог статті 11 Конвенції щодо шостого заявника (прийнято шістьма голосами "за" при одному - "проти").

 

Сьомий і дев'ятий заявники стверджували, що в ході різних акцій протесту їм були заподіяні травми людьми, які намагалися їм протидіяти. Звісно ж, що законодавство України не уповноважувала приватних охоронців приймати на себе функції контролю за натовпом або розгону зібрань в публічних місцях. Більш того, мабуть, навіть в чітко визначених охоронюваних зонах повноваження цих осіб повинні були бути в принципі обмежені припиненням несанкціонованого доступу на територію, а будь-який примус понад цього повинно було застосовуватися тільки у виняткових обставинах в разі невідкладної необхідності. Цим малося на увазі вимога того, що в будь-яких нетермінових ситуаціях співробітники приватної охоронної компанії повинні були покликати на допомогу співробітників поліції, що відповідало міжнародній ситуації, найкращої практики в сфері приватної охорони.

 

Однак насправді все було по-іншому. Докази свідчили про те, що, навіть хоча територія будівництва була позначена стрічками, протестуючі de facto були присутні там раніше і продовжували там перебувати. Доступ на територію будівництва не був в якійсь значній мірі обмежений, крім розміщення обмежувальних стрічок. При таких обставинах участь співробітників охорони полягало в спробах витіснити протестувальників зі шляху слідування будівельної техніки і з території будівництва, а не в тому, щоб не допустити зазначених осіб на будівництво. Така ситуація була чревата зростанням напруженості і могла призвести до ще більшого конфлікту, ніж проста відмова в доступі на чітко визначену і територію, що охороняється. Іншими словами, співробітники охорони діяли на підставі положень про роботу в межах огородженого і ясно певного периметра з обмеженим доступом, що, мабуть, було непридатне або як мінімум недоцільно в контексті фактично розвивалися подій.

 

Слід визнати, що законодавство України, мабуть, також дозволяло охоронцям здійснювати в ширшому сенсі будь-які необхідні дії для запобігання вчиненню правопорушень або контролю за заборони завдавати шкоди в разі надзвичайних ситуацій. Проте в цій справі ніщо не вказує на те, що така терміновість дійсно існувала. Виникла ситуація не була несподіваною, оскільки на момент розглядаються подій протистояння тривало протягом семи і 11 днів відповідно, і головний підрядник, який найняв співробітників приватної охоронної компанії, заздалегідь повідомив органи поліції про ймовірність зіткнень з протестуючими. Співробітники поліції були приведені в стан повної готовності, як було зазначено в плані дій поліції, в дні, коли мали місце зіткнення, в ході яких заявники отримали травми, проте не здійснили будь-якого значимого втручання, яке могло б запобігти зіткнення або ефективно їх контролювати.

 

Хоча в деяких обставинах певна ступінь стримування з боку співробітників поліції при охороні громадського порядку на зборах громадян могла б бути доречною або навіть необхідної відповідно до Конвенції, не було наведено жодних конкретних причин для застосування стратегії ефективного невтручання. Більш того, як сказано вище, ця стратегія призвела до того, що співробітники приватної охоронної компанії залишилися розбиратися з протестуючими за обставин, які неминуче означали зростання напруженості і під час відсутності чітких юридичних повноважень здійснення самими охоронцями дій з примусу протестуючих.

 

Відсутність ясності щодо статусу та повноважень співробітників приватної охоронної компанії ускладнювалося достовірним твердженням про те, що на будівництві були присутні невстановлені особи, які носили форму охоронців, не будучи при цьому такими і не маючи на це права. Дана ситуація не відповідає найкращій практиці в сфері приватної охоронної діяльності та торкається питань про дотримання положень законодавства України. Однак, як видається, не було виконано узгоджених дій для розслідування цих викликають занепокоєння обставин. Відмова влади України прийняти будь-які заходи з розслідування факту передбачуваного проникнення на будівництво зазначених невстановлених осіб, які не мали будь-якими повноваженнями, був проявом нездатності влади України вжити необхідних заходів для забезпечення мирного характеру протестів.

 

Європейський Суд прийшов до висновку, що, (i) не врегульовано належним чином застосування сили співробітниками приватної охоронної компанії, (ii) не організувавши належним чином поділ повноважень при підтримці порядку між приватними охоронцями і співробітниками поліції, що також дозволило б провести ідентифікацію справжніх співробітників приватної охоронної компанії, (iii) не застосовуючи норми про належної ідентифікації осіб, які мають право на застосування сили, і (iv) не пояснивши рішення співробітників поліції не втручатися яких-небудь істотних образо м в попередження зіткнень між громадянами або в їх ефективне контролювання, влада України не виконали своє зобов'язання щодо забезпечення мирного характеру протестів.

 


ПОСТАНОВА

 


У справі було допущено порушення вимог статті 11 Конвенції щодо сьомого і дев'ятого заявників (прийнято одноголосно).

 


КОМПЕНСАЦІЯ

 


В порядку застосування статті 41 Конвенції. Європейський Суд присудив першому, другому, сьомому і дев'ятому заявникам по 6 000 євро кожному як компенсацію моральної шкоди.

 


Джерело публікації: https://espchhelp.ru/blog/3024-cherneha-ta-inshi-proty-ukrayiny .

 

 

 

 

 

 

 

ECHR judgment of June 18, 2019 in the case of Chernega and Others v. Ukraine (application N 74768/10).

 

In 2010, the applicants were assisted in preparing the application. Subsequently, the application was communicated to Ukraine.

 

In the case, the application was successfully examined regarding the courts' failure to take into account the charges against the police for resisting the legal uncertainty caused by the intervention of the private security company and the state's inability to ensure the peaceful nature of the protests. The case contained a violation of Article 11 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms.

 


Circumstances of the case

 


The applicants took an active part in the actions against the construction of the road through the city park. The protesters tried by force to stop the cutting of trees, as well as the construction work carried out in the park. During these events, the protesters clashed with private security guards who tried to remove the protesters from the construction site. Several protesters, including the applicants, were detained. Some of them were found guilty of an administrative offense in the form of resistance to the employees of internal affairs bodies and sentenced to them with sentences of imprisonment.

 


QUESTIONS OF LAW

 


(a) Admissibility. The main customer of the construction has signed an agreement on the provision of security services with a local state company. The powers of security officers were based on a license that any commercial legal entity providing security services could obtain. In this regard, this license was similar to the license of private security companies. Even though the company in question was wholly owned by the municipal authorities, it was different from the municipal government agencies, as it carried out commercial activities, which were mostly regulated by private law. This difference is further emphasized by the fact that the company and its employees were hired by a private company to protect the construction site under a contract. However, such circumstances are not sufficient to relieve the authorities of Ukraine from conventional liability for the actions of the guards of this company.

 

The police officers were present at a number of key events raised in the complaint, in which security officers took part, and the police seemed to be passive in relation to all actions directed against those who prevented the construction. In a certain context, this fact alone would be enough to blame the Ukrainian authorities. Taking into account its case-law on this issue, the European Court of Justice has ruled that the actions of the security company employees can be regarded as the actions of state representatives.

 

(b) Merits. Regarding compliance with Article 3 of the Convention (substantive aspect). A lot of photos and videos were taken from the scene. However, no evidence was found that would link any particular person to the injuries sustained by the applicants. There was no evidence that police officers or other persons for whose actions the state was responsible would use tear gas, rubber truncheons or other means to disperse mass gatherings, which, together with the nature of the injuries sustained by the applicants, would lead to the conclusion that bodily the damage was caused to the applicants by such means. In their testimonies, the applicants claimed that in the days when they were injured, the protesters actively tried to interfere with the work of the construction equipment, and the actions of the security company mainly consisted in trying to oust the protesters from the construction site, which in itself cannot be qualified as cruel appeal. The Court was unable to establish, in the light of an acceptable standard of proof, that the applicants were subjected to treatment that reached the level of cruelty required by Article 3 of the Convention and obliged the authorities to protect the applicants.

 


RESOLUTION

 


There was no violation of Article 3 of the Convention in respect of the seventh and ninth applicants (accepted unanimously).

 

Regarding compliance with Article 3 of the Convention (procedural aspect). The Ukrainian authorities constantly kept information about all their decisions, or at least significantly delayed the provision of such information to the applicants, contrary to the direct requirements of Ukrainian legislation. In this regard, the decision to refuse to institute criminal proceedings was never considered by the courts of Ukraine.

 


RESOLUTION

 


There was a violation of Article 3 of the Convention in its procedural and legal aspect in respect of the seventh and ninth applicants.

 

Concerning compliance with article 6, paragraph 1, of the Convention. The Kharkiv Regional Court of Appeal examined the complaints against the sentences imposed on the two applicants in the case, both on facts and law. As regards the fairness of the proceedings, it was important that the applicants should have been present at the appeal court, unless they expressly waived this right. The mere fact that the applicants' lawyer did not require their presence at the hearing was not decisive in this regard. On the contrary, the following factors were significant: firstly, the applicants were not notified of the hearings in the court of appeal, as required by Ukrainian law, and secondly, the current legislation did not seem to provide for any procedure in cases of administrative offenses so that the applicants who were in custody could apply for their presence at the court of appeal. In such circumstances, it could not be unambiguously established that the applicants had waived their right to attend the hearing of the appeal court, nor could it be said that the required guarantees of effectiveness existed in the event of such a refusal.

 


RESOLUTION

 


There was a violation of the requirements of Article 6 § 1 of the Convention in respect of the first and second applicants (accepted unanimously).

 

Regarding compliance with article 11 of the Convention. The interference was based on the legislation of Ukraine, namely, Article 185 of the Code of Ukraine on Administrative Offenses, which established a punishment for disobeying the lawful requirement of a police officer, and this interference pursued the legitimate aim of protecting the health and safety of protesters and persons performing work.

 

As regards the legality of the interference, the Court rejected the applicants' argument that any actions aimed at curbing their protest were unlawful, since Article 39 of the Constitution of Ukraine required the authorities to obtain a court order to disperse the meeting of protesters.

 

This provision of the Constitution of Ukraine, apparently, provided for a regulatory provision according to which the procedure for judicial restrictions of citizens ’meetings was connected with the preliminary notification procedure, which allowed the authorities to apply to the court with a request to apply certain restrictions to the planned meeting. The Code of Administrative Offenses required the court to reject the request for a court order if it was submitted late, that is, on the day of the scheduled meeting or after it. The latter provision was examined in the Chumak v. Ukraine judgment of 6 March 2018, complaint No. 44529/09, in which the European Court, for this reason, expressed doubt as to whether the judicial procedure in question could have been properly used to disperse an already held meeting. The Court was not convinced that exclusively preventive actions, which by their nature would normally be considered unlawful as violating the rights and legitimate interests of third parties, could, in principle and in practice, depend on the requirements of prior notification. Such a requirement would deprive the actions in question of most of their effect and would be a requirement to voice the intention to violate the law. In the circumstances of the applicants ’case, this meant that since there was no notification, a trial could not be initiated with regard to the prohibition of the protest rally.

 

As regards the proportionality of the interference, it appears that the police gave orders in the usual way, without using a loudspeaker, despite the noisy situation at the construction site. Moreover, the previous requirement to disperse was voiced by a person who did not have the distinctive signs of a police officer, obviously a civilian, and failure to fulfill this requirement led to the fact that the protesters were detained by employees of a private security company. There was reason to doubt that the order repeated by the police would be immediately clear to all the protesters. In any case, the second order was announced only when the movement of protesters was already forcibly restricted. This is not to say that the authorities were overloaded with work or that operational circumstances prevented them from achieving greater clarity in transmitting information: in general, by the time the police officers announced their order, the protesters were already localized by construction site security officers in a small area.

 

In such circumstances, the Court could not rule out that the protesters, including the applicants, were confused about the authorities who ordered them to leave the construction site and about the practical ways to carry out this order. This misunderstanding was partly due to a lack of clarity in the distribution of powers between members of a private security company and police officers. This aspect of the case is of particular importance in the light of the internationally expressed concern about the appropriateness of using private security firms to curb the actions of individuals exercising their right to freedom of peaceful assembly, and regarding the need to resort to the intervention of police officers rather than private security firms in case of doubt.

 

Nonetheless, these arguments alone are not sufficient for the Court to admit that the Ukrainian courts, which had the advantage of directly examining evidence, including questioning witnesses, erred in the factual findings that the applicants did not obey the lawful order of the police to leave construction site. In addition, the events in question should not be considered in isolation, but in a wider context: by that date it was well known that construction was taking place in the area where the applicants were located, and the applicants, who, in their own words, participated in previous protests, so they could not help but know that in order to stop their interference in the process of felling trees and in construction, police officers are likely to be involved.

 

Given the importance of the right to freedom of peaceful assembly in a democratic society, the Ukrainian courts were obliged to take into account the indicated possible confusing situation in which the applicants found themselves and which concerned the source of the order and the method of its implementation. However, the courts did not. They also did not explain the severity of the punishment imposed on the first and second applicants, especially in comparison with the punishments imposed on the other protesters, and did not note any particularities in the actions of the first and second applicants that would justify a special treatment. Despite the fact that the sentences of the first and second applicants were commuted after appeal, they were still deprived of their liberty for nine days. The Court's findings of procedural violations during the proceedings against the first and second applicants exacerbated the conclusion that the use of force was disproportionate.

 


RESOLUTION

 


There was a violation of Article 11 of the Convention in respect of the first and second applicants (accepted unanimously).

 

As regards the third to fifth applicants, the case file indicated that they deliberately resisted in the danger zone. Moreover, for some time the authorities were tolerant even of such dangerous protest actions, and the applicants were detained and convicted not for their protest activity as such, but for failure to comply with the requirement to leave the construction site. A certain degree of reaction to such behavior may be considered appropriate. The expulsion of the applicants from the construction site and their conviction for an administrative offense, taking into account the nature of the punishment applied to them, were proportional to their legitimate aim.

 


RESOLUTION

 


There was no violation of the requirements of Article 11 of the Convention in respect of the third to fifth applicants (adopted by six votes in favor and one against).

 

The sixth applicant was convicted of refusing to obey the order of the police to leave the construction site and for resisting them. There was no indication in the case that the order was unsubstantiated, unclear or that any other circumstances would have prevented the sixth applicant from executing it. If the sixth applicant complied with the order, nothing would have prevented him from continuing to protest outside the construction site. In addition, the sixth applicant had clearly expressed his intention to return to the construction site and to continue active measures to impede construction work. It should be noted that the sixth applicant directly expressed his intentions to the police to continue the unlawful actions, and he did not refute these words in the courtroom and did not provide any explanation in this regard. In such circumstances, the 10-day sentence imposed on the applicant could not be considered clearly disproportionate. It cannot be said that the courts of Ukraine exceeded the limits of discretion granted to them.

 


RESOLUTION

 


In the case, there was no violation of the requirements of Article 11 of the Convention in respect of the sixth applicant (adopted by six votes in favor and one against).

 

The seventh and ninth applicants alleged that they had been injured by people who tried to counter them during various protests. It seems that the Ukrainian legislation did not authorize private security guards to assume the functions of crowd control or dispersal of meetings in public places. Moreover, apparently, even in clearly defined protected areas, the powers of these persons should have been limited in principle by suppressing unauthorized access to the territory, and any coercion beyond this should have been applied only in exceptional circumstances in case of urgent need. This implied the requirement that in any urgent situations, employees of a private security company should call for help from the police, which was in line with international best practice in the field of private security.

 

However, in reality, everything was different. Evidence showed that even though the construction site was marked with ribbons, the de facto protesters were present there earlier and continued to be there. Access to the construction site was not to some extent restricted, except for the placement of restrictive tapes. In such circumstances, the participation of security officers was in attempts to oust the protesters from the path of construction equipment and from the construction site, and not to prevent these people from entering the construction site. Such a situation was fraught with increased tension and could lead to even greater conflict than a simple denial of access to a clearly defined and protected area. In other words, security guards acted on the basis of regulations on work within a fenced and clearly defined perimeter with limited access, which, apparently, was not applicable or at least inappropriate in the context of events that actually developed.

 

It should be recognized that the legislation of Ukraine, apparently, also allowed security guards to carry out, in a broader sense, any necessary actions to prevent the commission of offenses or to control non-damage in case of emergency. However, in the present case, nothing indicates that such an urgency did exist. The situation was not unexpected, because at the time of the events under consideration, the confrontation lasted for seven and 11 days, respectively, and the main contractor, who hired employees of a private security company, notified the police in advance of the likelihood of clashes with protesters. The police officers were fully prepared, as noted in the police action plan, on the days of the clashes, during which the applicants were injured but did not carry out any significant interference that could have prevented the clashes or effectively controlled them.

 

Although in some circumstances a certain degree of restraint on the part of police officers in maintaining public order at citizens ’meetings might be appropriate or even necessary under the Convention, no specific reasons were given for applying an effective non-intervention strategy. Moreover, as mentioned above, this strategy led to the fact that the employees of a private security company remained to deal with the protesters in circumstances that inevitably meant increased tension and, in the absence of clear legal powers, the guards themselves took actions to force the protesters.

 

The lack of clarity regarding the status and authority of employees of a private security company was complicated by the reliable assertion that unidentified persons who wore the guards' uniforms were not present at the construction site and were not entitled to do so. This situation does not correspond to the best practice in the field of private security activities and touches on issues of compliance with the provisions of the legislation of Ukraine. However, it appears that no concerted action has been taken to investigate these worrisome circumstances. The refusal of the Ukrainian authorities to take any measures to investigate the alleged penetration of these unidentified persons who did not have any authority into the construction site was a manifestation of the inability of the Ukrainian authorities to make reasonable efforts to ensure the peaceful nature of the protests.

 

The Court concluded that, (i) not properly regulating the use of force by members of a private security company, (ii) not properly organizing the separation of powers in maintaining order between private security guards and police officers, which would also allow for the identification of genuine private employees security company, (iii) not applying the rules on the proper identification of persons entitled to use force, and (iv) not explaining the decision of the police not to intervene in any significant way m in the prevention of clashes between citizens or in their effective control, the Ukrainian authorities have not fulfilled their obligation to ensure the peaceful nature of the protests.

 


RESOLUTION

 


There was a violation of Article 11 of the Convention in respect of the seventh and ninth applicants (accepted unanimously).

 


COMPENSATION

 


In application of Article 41 of the Convention. The Court awarded the first, second, seventh and ninth applicants EUR 6,000 each in respect of non-pecuniary damage.

 


Source of publication: https://espchhelp.ru/blog/3023-chernega-and-others-v-ukraine .

 

 

Постановление ЕСПЧ от 18 июня 2019 года по делу "Мехмет Решит Арслан и Орхан Бингел против Турции (Mehmet Resit Arslan and Orhan Bingol v. Turkey)" (жалоба N 47121/06 и другие жалобы).

В 2006 году заявителям была оказана помощь в подготовке жалоб. Впоследствии жалобы были объединены и коммуницированы Турции.

По делу успешно рассмотрена жалоба на отсутствие у заключенных возможности пользоваться компьютером и иметь доступ к Интернету, чтобы получить высшее образование. По делу было допущено нарушение требований статьи 2 Протокола N 1 к Конвенции о защите прав человека и основных свобод.

 

ОБСТОЯТЕЛЬСТВА ДЕЛА

 

В июне 2006 года два заявителя, осужденные за террористическую деятельность, сдали вступительные экзамены в высшие образовательные учреждения. Первый заявитель был зачислен на 2006 - 2007 учебный год на факультет экономики и управления, который предоставлял возможность дистанционного обучения. Второй заявитель получил оценки, которые позволяли ему поступить в вуз, и он был зачислен в университет на 2006 - 2007 учебный год.

В связи с этим и на основании соответствующего законодательства заявители просили разрешить им пользоваться компьютером и получить доступ к Интернету в помещении, выделенном для этих целей администрацией исправительного учреждения, для того чтобы иметь возможность получить высшее образование. Первый заявитель также просил разрешить ему пользоваться калькулятором и электронным переводчиком у себя в камере. Администрации исправительных учреждений отказали заявителям в их просьбах. Жалобы на эти решения были безуспешными.

 

ВОПРОСЫ ПРАВА

 

По поводу соблюдения статьи 2 Протокола N 1 к Конвенции. (a) Сфера действия первого предложения статьи 2 Протокола N 1 к Конвенции. Требования заявителей, представленные администрациям исправительных учреждений, касались использования аудиовизуальных, информационных или электронных материалов с целью подготовки ко вступительным экзаменам и обучения в университете. Следовательно, не имеет значения тот факт, был ли второй заявитель впоследствии зачислен в вуз. Оба заявителя планировали обучаться в высших учебных заведениях, предоставлявших возможность дистанционного обучения, и они подтвердили свои требования тем, что в 2006 году они сдали вступительные экзамены в учреждения высшего образования.

Законодательство Турции предоставляет осужденным возможность обучаться в исправительных учреждениях в пределах средств этих учреждений. В частности, исправительные учреждения обязаны не препятствовать доступу к образовательным мероприятиям, которые проводятся в данных учреждениях. В этой связи в соответствии с пунктом 3 статьи 67 Закона N 5275 использование аудиовизуальных средств обучения и компьютеров, а также доступ к Интернету разрешаются под контролем администрации в помещениях, выделенных для этих целей администрацией исправительного учреждения в рамках реинтеграционных или образовательных программ. Данная возможность является материальным средством, без которого невозможно осуществление права на образование, поскольку она позволяет осужденным подготовиться к сдаче вступительных экзаменов в образовательное учреждение и в случае необходимости обучаться в нем. Согласно устоявшейся прецедентной практике Европейского Суда доступ к образовательным учреждениям, существующим на определенный момент времени, является неотъемлемой частью права, закрепленного в первом предложении статьи 2 Протокола N 1 к Конвенции. Следовательно, настоящая жалоба относится к сфере действия данной статьи.

(b) Существо жалобы. Законодательство Турции признавало за заключенными возможность использовать компьютер и иметь доступ к Интернету при определенных условиях. Такое использование, однако, могло быть поставлено под контроль администрации исправительного учреждения и ограничено в отношении лиц, которые представляли собой определенную опасность или которые были осуждены за то, что являлись членами незаконной организации. Соответственно, ограничение прав заявителей было предусмотрено законом и могло преследовать правомерные цели защиты общественного порядка и предупреждения преступлений.

Способ регламентации условий доступа к аудиовизуальным образовательным средствам, компьютеру и Интернету относится к пределам допустимого для государств-ответчиков пределов усмотрения в сфере регулирования прав человека. Кроме того, ни в ходе производства на внутригосударственном уровне, ни во время разбирательства в Европейском Суде не было приведено каких-либо конкретных обоснований, связанных с недостаточностью средств у соответствующих исправительных учреждений.

В то же время стремление заявителей воспользоваться возможностью, предоставленной им законом, вытекало из их желания получить образование.

Вместе с тем отказ в разрешении первому заявителю использовать калькулятор и электронное устройство с функциями перевода с английского на турецкий язык был обоснован, тем более, что использование данного устройства было разрешено под надзором в месте, которое должно было быть определено администрацией исправительного учреждения.

Что касается доступа к компьютерам и Интернету, несмотря на то, что озвученные властями Турции соображения безопасности, связанные с характером преступлений, за которые заявители были осуждены, могут считаться уместными, суды Турции не провели подробного анализа рисков для безопасности и не выполнили, с одной стороны, свою задачу по сопоставлению различных задействованных в деле интересов и, с другой стороны, свою обязанность препятствовать любым злоупотреблениям со стороны администраций исправительных учреждений. При таких условиях Европейский Суд не убежден в том, что в настоящем деле были представлены достаточные основания для отказа органов власти в отношении просьб заявителей, целью которых было осуществление права, закрепленного в пункте 3 статьи 67 Закона N 5275.

Те же недостатки не позволили Европейскому Суду эффективным образом установить, применили ли власти Турции нормы, установленные в прецедентной практике Европейского Суда, в целях сопоставления затронутых в деле интересов.

Таким образом, суды Турции не обеспечили справедливого равновесия между правом заявителей на образование и требованиями охраны общественного порядка.

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

 

По делу было допущено нарушение требований статьи 2 Протокола N 1 к Конвенции (принято единогласно).

 

КОМПЕНСАЦИЯ

 

В порядке применения статьи 41 Конвенции. Европейский Суд постановил, что установление факта нарушения Конвенции само по себе будет являться достаточной справедливой компенсацией морального вреда, требования о возмещении материального ущерба были отклонены.

 

Источник публикации: https://espchhelp.ru/blog/3022-mekhmet-reshit-arslan-i-orkhan-bingel-protiv-turtsii .

 

 

Mehmet Reşit Arslan ve Orhan Bingöl / Türkiye davasında AİHM'nin 18 Haziran 2019 tarihli kararı (şikayet No. 47121/06 ve diğer şikayetler).

2006 yılında, başvuranlara şikayetlerin hazırlanmasında yardımcı olunmuştur. Akabinde şikayetler Türkiye tarafından konsolide edilmiş ve iletilmiştir.

Bu durumda, mahkumların bilgisayar kullanamamaları ve yüksek öğrenim alabilmeleri için internete erişememeleri ile ilgili şikayetler başarıyla değerlendirildi. Dava, İnsan Haklarının ve Temel Özgürlüklerin Korunmasına İlişkin Sözleşme'nin 1 No.'lu Protokolünün 2. maddesini ihlal etmiştir.


Davanın koşulları


Haziran 2006'da terörist faaliyetlerden hüküm giymiş iki başvuran yüksek öğrenim kurumlarına giriş sınavlarından geçmiştir. İlk başvuru sahibi 2006-2007 öğretim yılında İktisadi ve İdari Bilimler Fakültesi'ne uzaktan eğitim fırsatları sunan bir öğrenci olarak kayıt yaptırmıştır. İkinci başvuran, üniversiteye gitmesine izin veren notlar aldı ve 2006-2007 öğretim yılı için üniversiteye kaydoldu.

Bu bağlamda ve ilgili mevzuata dayanarak, başvuranlar, yüksek öğrenim alabilmek için, düzeltme kurumu idaresi tarafından bu amaç için tahsis edilen odada bir bilgisayar kullanmalarına ve internete erişmelerine izin verilmesini talep etmişlerdir. İlk başvuru sahibi ayrıca, hesap makinesini ve elektronik tercümanı hücresinde kullanma izni talep etmiştir. Islah makamları, başvuranların taleplerini reddetmiştir. Bu kararlarla ilgili şikayetler başarısız olmuştur.


HUKUK SORULARI


Sözleşmenin 1 No.'lu Protokol'ünün 2. maddesine uyum konusunda. (a) Sözleşme'ye Ek 1 No'lu Protokol'ün 2. maddesinin birinci cümlesinin kapsamı. Başvuru sahiplerinin düzeltme tesislerinin idarelerine sunulan şartları, giriş sınavlarına hazırlanmak ve üniversitede okumak için görsel-işitsel, bilgilendirici veya elektronik materyallerin kullanımı ile ilgilidir. Sonuç olarak, ikinci başvuranın daha sonra bir üniversiteye kayıtlı olup olmadığı önemli değildir. Her iki başvuran da uzaktan eğitim fırsatları sunan yükseköğretim kurumlarında eğitim almayı planlamış ve 2006 yılında yükseköğretim kurumlarına giriş sınavlarını geçmeleri gerekliliğini teyit etmişlerdir.

Türk hukuku hükümlülere bu kurumların sınırları dahilindeki ıslah kurumlarında çalışma fırsatı sunmaktadır. Özellikle, düzeltici kurumlar bu kurumlarda gerçekleştirilen eğitim faaliyetlerine erişimi engellememelidir. Bu bağlamda, 5275 sayılı Kanunun 67 nci maddesinin 3. paragrafı uyarınca, görsel-işitsel öğretim yardımcılarının ve bilgisayarların kullanılmasının yanı sıra internete erişiminin, bu amaç için yeniden yapılanma veya eğitim programlarının bir parçası olarak düzeltici kurumun idaresi tarafından tahsis edilen binalarda idarenin kontrolü altında olmasına izin verilmektedir. Bu fırsat, hükümlülerin bir eğitim kurumunda giriş sınavlarına hazırlanmasına ve gerekirse orada çalışmalarına izin verdiği için eğitim hakkını kullanmanın imkansız olduğu maddi bir araçtır. Avrupa Mahkemesinin yerleşik içtihadına göre, belirli bir zamanda mevcut olan eğitim kurumlarına erişim, Sözleşmenin 1 No.'lu Protokolü'nün 2. maddesinin ilk cümlesinde yer alan yasanın ayrılmaz bir parçasıdır. Sonuç olarak, bu şikayet bu makalenin kapsamındadır.

(b) Esaslar. Türk hukuku mahkumlara belirli koşullar altında bilgisayar kullanma ve internete erişme fırsatını tanıdı. Ancak bu tür bir kullanım, düzeltme kurumunun idaresinin kontrolüne alınabilir ve belirli bir tehlikeyi temsil eden veya yasadışı bir örgütün üyesi olmaktan hüküm giymiş kişilerle kısıtlanabilir. Buna göre, başvuranların haklarına ilişkin kısıtlama yasa ile öngörülmüş ve kamu düzenini korumak ve suçu önlemek için meşru hedefleri takip edebilir.

Görsel-işitsel eğitim tesislerine, bir bilgisayara ve internete erişim koşullarını düzenleme yöntemi, insan hakları düzenlemesi alanındaki katılımcı devletler için kabul edilebilir takdir marjı sınırlarıyla ilgilidir. Buna ek olarak, ne yerel düzeydeki yargılamalar sırasında ne de Avrupa Mahkemesi önündeki yargılamalar sırasında, ilgili ıslah kurumlarının yetersiz fonları ile ilgili herhangi bir gerekçe gösterilmemiştir.

Aynı zamanda, başvuranların hukukun sağladığı fırsatı yakalama arzusu, eğitim alma arzusundan doğmuştur.

Bununla birlikte, birinci başvuranın bir hesap makinesi ve İngilizce'den Türkçe'ye çeviri işlevlerine sahip bir elektronik cihaz kullanmasına izin verilmemesi, özellikle bu cihazın düzeltici kurumun idaresi tarafından belirlenmesi gereken bir yerde gözetim altında olmasına izin verildiğinden, haklı çıkmıştır.

Bilgisayarlara ve internete erişim ile ilgili olarak, başvuranların mahkum oldukları suçların niteliği ile ilgili olarak Türk makamları tarafından dile getirilen güvenlik endişeleri uygun görülmekle birlikte, Türk mahkemeleri bir yandan güvenlik risklerinin detaylı bir analizini yapmamış ve bunlara uymamıştır. , konuyla ilgili çeşitli çıkarları karşılaştırma görevi ve diğer yandan, düzeltici kurumların idareleri tarafından herhangi bir kötüye kullanımın caydırılması yükümlülüğü. Bu koşullar altında, AİHM, mevcut davada, 5275 sayılı Kanunun 67 § 3. maddesinde öngörülen hakkı kullanmak olan, başvuranların talepleri konusunda yetkilileri reddetmek için yeterli gerekçenin bulunduğuna ikna olmamıştır.

Aynı eksiklikler Avrupa Mahkemesinin, Türk makamlarının davadaki çıkarları karşılaştırmak için Avrupa Mahkemesi içtihatlarında belirlenen standartları uygulayıp uygulamadığını etkili bir şekilde belirlemesine izin vermedi.

Dolayısıyla, Türk mahkemeleri, başvuranların eğitim hakkı ile kamu düzeninin korunması gerekleri arasında adil bir denge sağlamadı.


KARAR


Bu durumda, AİHS'nin 1 No.'lu Protokol'ünün 2. maddesinin (oybirliğiyle kabul edildi) şartlarının ihlali söz konusudur.


TAZMİNAT


Sözleşmenin 41. maddesinin uygulanmasında. Mahkeme, Sözleşme ihlali tespitinin kendi başına manevi tazminat olarak yeterli adil tazmin teşkil edeceğine ve maddi tazminat taleplerinin reddedileceğine karar vermiştir.


Yayının kaynağı: https://espchhelp.ru/blog/3021-mehmet-resit-arslan-ve-orhan-bingol-turkiye-davasinda .

 

 

ECHR judgment of June 18, 2019 in the case of Mehmet Resit Arslan and Orhan Bingol v. Turkey (application No. 47121/06 and other complaints).

In 2006, the applicants were assisted in preparing applications. Subsequently, the applications were consolidated and communicated by Turkey.

In the case, a application was successfully considered regarding the prisoners' inability to use a computer and have access to the Internet in order to receive higher education. The case contained a violation of Article 2 of Protocol No. 1 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms.


Circumstances of the case


In June 2006, two applicants convicted of terrorist activities passed entrance exams to higher educational institutions. The first applicant was enrolled in the 2006-2007 academic year at the Faculty of Economics and Management, which provided distance learning opportunities. The second applicant received grades that allowed him to go to college, and he was enrolled in the university for the 2006-2007 school year.

In this regard, and on the basis of relevant legislation, the applicants requested that they be allowed to use a computer and access the Internet in the premises allocated for this purpose by the administration of the correctional institution in order to be able to obtain higher education. The first applicant also requested permission to use the calculator and the electronic translator in his cell. The correctional authorities denied the applicants their requests. Complaints about these decisions were unsuccessful.


QUESTIONS OF LAW


Regarding compliance with Article 2 of Protocol No. 1 to the Convention. (a) Scope of the first sentence of Article 2 of Protocol No. 1 to the Convention. The applicants' requirements submitted to the administrations of the correctional facilities concerned the use of audiovisual, informational or electronic materials in order to prepare for entrance exams and study at the university. Consequently, it does not matter whether the second applicant was subsequently enrolled in a university. Both applicants planned to study at higher education institutions that provided distance learning opportunities, and they confirmed their requirements by the fact that in 2006 they passed entrance exams to higher education institutions.

Turkish law provides convicts with the opportunity to study in correctional institutions within the limits of these institutions. In particular, correctional institutions must not impede access to educational activities held in these institutions. In this regard, in accordance with paragraph 3 of Article 67 of Law No. 5275, the use of audiovisual teaching aids and computers, as well as access to the Internet are allowed under the control of the administration in the premises allocated for this purpose by the administration of the correctional institution as part of reintegration or educational programs. This opportunity is a material means, without which it is impossible to exercise the right to education, since it allows convicts to prepare for entrance examinations at an educational institution and, if necessary, to study there. According to the established case-law of the European Court, access to educational institutions that exist at a particular point in time is an integral part of the law enshrined in the first sentence of Article 2 of Protocol No. 1 to the Convention. Consequently, this complaint is within the scope of this article.

(b) Merits. Turkish law recognized prisoners the opportunity to use a computer and have access to the Internet under certain conditions. Such use, however, could be placed under the control of the administration of the correctional institution and be restricted in relation to persons who represented a certain danger or who were convicted of being members of an illegal organization. Accordingly, the restriction on the applicants' rights was provided for by law and could pursue the legitimate goals of protecting public order and preventing crime.

The method of regulating the conditions for access to audiovisual educational facilities, a computer and the Internet relates to the limits of the margin of appreciation acceptable for respondent states in the field of human rights regulation. In addition, neither during the proceedings at the domestic level, nor during the proceedings before the European Court, any specific justifications related to the insufficient funds of the relevant correctional institutions were given.

At the same time, the applicants ’desire to seize the opportunity provided by law arose from their desire to receive an education.

However, the refusal to allow the first applicant to use a calculator and an electronic device with translation functions from English to Turkish was justified, especially since the use of this device was allowed under supervision in a place that was to be determined by the administration of the correctional institution.

As regards access to computers and the Internet, although the security concerns voiced by the Turkish authorities regarding the nature of the crimes for which the applicants were convicted may be considered appropriate, the Turkish courts did not conduct a detailed analysis of the security risks and did not comply, on the one hand , its task of comparing the various interests involved in the case, and, on the other hand, its obligation to discourage any abuse on the part of the administrations of correctional institutions. Under these conditions, the Court is not convinced that in the present case there were sufficient grounds for refusing the authorities in respect of the applicants' requests, the purpose of which was to exercise the right enshrined in paragraph 3 of Article 67 of Law No. 5275.

The same shortcomings did not allow the European Court to establish effectively whether the Turkish authorities applied the standards established in the case-law of the European Court in order to compare the interests involved in the case.

Thus, the Turkish courts did not ensure a fair balance between the applicants' right to education and the requirements of public order protection.


RESOLUTION


In the case, there was a violation of the requirements of Article 2 of Protocol No. 1 to the Convention (adopted unanimously).


COMPENSATION


In application of Article 41 of the Convention. The Court ruled that a finding of a violation of the Convention would in itself constitute sufficient just satisfaction for non-pecuniary damage, and claims for pecuniary damage were rejected.


Source of publication: https://espchhelp.ru/blog/3020-mehmet-resit-arslan-and-orhan-bingol-v-turkey .